СПЕЦІАЛЬНИЙ ПРОЕКТ THE NEW YORKER
Останній раз як демократія мало не померла
Один з парадоксів демократії полягає в тому, що кращий спосіб її захистити - почати сперечатися щодо неї.
b!p
Ілюстрація Джоан Вонг;
Фото Масімо Лама \ Getty

Останній раз, коли демократія ледь не померла, сталося це одночасно майже в усьому світі. "Майбутнє демократії - найгарячіша тема в усій Америці" - пише репортер газети The New York Times в 1937 році. "В законодавчих органах, на радіо, за обідом, у вітальнях й конференціях, люди скрізь сперечаються та обговорюють демократію". "Ви брехун!", - зірвався один з учасників політичної дискусії на радіо, яку почули приблизно 10 мільйонів американців, від Міссули до Таллахассі. "Заспокойтеся, ми цього тут не дозволяємо" - спокійно сказав модератор дискусії та попросив учасника піти.
У тридцятих роках минулого століття в США ви можете зіткнутися з тим, що команда "Янкіс" виграла фінал чемпіонату Головної бейсбольної ліги, з пиловими бурями у преріях, євангельськими проповідями на радіо, Франкліном Делано Рузвельтом, який живе у Білому домі, а також з людьми, що стоять у довжелезних чергах за їжею та демократією, що поступово вмирає, від Анд до Альп та Уралу.
У 1917 році Адміністрація Вудро Вільсона пообіцяла, що перемога у Світовій війні "зробить світ безпечнішим для демократії". Мир, що наступив, "вирізав" майже з десяток нових держав з колишніх Російської, Османської та Австрійської імперій. Видавалось, що світом шириться неминуча ліберальна-демократія. І демократій дійсно ставало все більше. Новонароджені демократії зростали, творили, перебували у невизначеності та руйнувались: Угорщина, Албанія, Польща, Литва, Югославія. Досвідчені та старі держави через відчай широких мас також повертались до авторитаризму. Беніто Муссоліні пішов на Рим у 1922 році. В цей період можна було спостерігати, як європейських монархів, які правили на підставі божественного права та жорсткою силою, посунула конституційна демократія із верховенством права. А потім, ще до краху фондового ринку у 1929 році, за лічені місяці ці уряди були затьмарені комунізмом та фашизмом.
"Епітафія для демократії - модна одного дня", - пригнічено визнавав у 1930 році суддя Верховного Суду США Фелікс Франкфуртер. Кожний наступний рік був гіршим за попередній. Британський історик Арнольд Тойнбі зазначав, що "у 1931 році чоловіки та жінки по всьому світу серйозно обговорювали можливість того, що західна система суспільства може розпастись та зникнути". Коли Японія анексувала Маньчжурію, Ліга Націй змогла лише засудити це. "Ліберальній державі судилося зникнути!", - упевнено заявляв Муссоліні в 1932 році. "Сьогодні всі політичні експерименти є антиліберальними". Ще до того, як у 1933 році до влади прийшов Адольф Гітлер, на заході перед студентами Берклі американський політичний коментатор Вальтер Ліппманн заявив, що "старі стосунки між великими масами людей зникли". Що далі? Греція, Румунія, Естонія та Латвія. Авторитаризм поширився на Португалію, Уругвай та Іспанію. Далі Японія вторглася у Шанхай, а Муссоліні - в Ефіопію. "Нинішнє століття - це століття авторитаризму, - заявив він, - століття Права, століття фашизму!".
У 1922 Беніто Муссоліні (у центрі) здійснює свій Марш на Рим (Marcia su Roma). Через десять років він заявить: "Ліберальній державі судилося загинути!" / Фотографія з Getty
Американська демократія, ослаблена корупцією, монополіями, апатією, нерівністю, політичним насильством, "хукерством", расовою несправедливістю, безробіттям і голодом, також дала тріщину. "У нас немає сумнівів у безальтернативності демократії", - заявив Рузвельт у своєму першому інавгураційному зверненні до американців, проте, єдине від чого він їх застеріг, - це сам страх. Але, вочевидь, було чого боятися більше, в тому числі зменшення віри американців у ідею самоврядування. Радіо NBC запитувало своїх слухачів: "Що таке демократія?". "Чи віримо ми, афроамериканці, в демократію?", - запитував Вільям Дюбуа (відомий громадянський діяч, панафриканіст, соціолог і історик) у читачів своєї газети. "Чи може вона існувати в США?", - питав Сінклер Льюїс (перший американський письменник-лауреат Нобелівської премії з літератури) у 1935 році. Американці страждали, голодували та намагалися збагнути відповіді на поставлені питання. Історик Чарльз Борд у своєму фаталістичному нарисі "Майбутнє демократії в США" передбачав, що американська демократія має витримати хоча б тому, що "в Америці немає Риму та Берліну". Деякі американці були зачаровані комунізмом, деякі звернулися до фашизму. І багато людей, які були занепокоєні питанням "чи зможе американська демократія дожити до кінця десятиріччя", дійсно прагнули її врятувати.
"Ще не пізно", - заявив знесилений герой актора Джиммі Стюарта Конгресу у фільмі "Містер Сміт вирушає до Вашингтона" 1939 рік. "Верховні принципи, народившись на світ, вже не можуть просто зникнути". І тоді це не було запізно. І зараз все ще не запізно.
"Містер Сміт вирушає до Вашингтона" - класична американська стрічка 1939 року про молодого та сміливого сенатора-ідеаліста, яка отримала "Оскар" за найкращий оригінальний сюжет, а також десять номінацій. / © COLUMBIA ALL RIGHTS RESERVED
Існує певна схожість у людей на сімейних знімках. Покоління за поколінням, ця схожість проглядається - ті самі вуха, такий самий кумедний ніс. Так, ось сьогодення так само схоже на минуле. Але, наразі, все ж таки важко із впевненістю сказати чи це щось більше за просто поверхневу подобу.
Після закінчення "холодної війни" у дев'яностих роках минулого століття, демократії ширилися ще більш інтенсивно ніж після Першої світової. Але, при цьому, рівень смертності новонароджених демократій був вкрай високим: найчастіше вони помирали ще в колисках. Так, починаючи з 2005 року кількість демократій по всьому світі почали скорочуватися, як це було у дев'ятнадцятих роках минулого століття. Авторитарні правителі почали отримувати владу: Володимир Путін у Росії, Віктор Орбан в Угорщині, Ярослав Качинський у Польщі, Родріго Дутерте на Філіпінах, Джаїр Болсонаро в Бразилії та Дональд Трамп у США.
"Американська демократія", з точки зору історії, - це демократія із зірочкою. Можна сказати, що до 1964 року (коли було прийнято закон про громадянські права) та 1965 року (закон про право голосу), Сполучені Штати не виконували основних умов політичної рівності, які є необхідними для справжньої демократії. Але, у будь-якому випадку, сучасна демократія, що направлена на сьогодення, а не на минуле, починає в'янути. Democracy index вимірює рівень демократії від "повної демократії" до "авторитарного режиму" у 167 країнах світу. У 2006 році США була "повною демократією", сімнадцятою найбільш демократичною нацією у світі. У 2016 році цей індекс вперше охарактеризував США як "хибну демократію". І з цього часу ситуація тільки погіршується. І хоча американці все так само не мають, а ні Риму, а ні Берліну на які можна піти "маршем", сьогодні вони потерпають від дезінформації, внутрішнього тероризму, порушень прав людини, політичної нетерпимості, білого націоналізму, охлократії в соціальних медіа, корумпованого Президента та його адміністрації, нападів на пресу, підриву віри у вибори, хаосу в розумах людей. Тобто, потерпають від всього, що є повітрям для тоталітаризму.
Ніщо так не загострює відчуття прихильності до демократії, як спостереження за її нищенням. Муссоліні називав Італію і Німеччину "найбільшими та найміцнішими демократіями, які сьогодні існують у світі". Гітлер також любив говорити, що нацистська Германія досягла форми "прекрасної демократії". Це вимусило американського політичного оглядача Дороті Томпсона зауважити: "якщо тепер це називається демократією, то нам краще найти інше слово для того, що ми маємо і до чого ми прагнемо". Варто зазначити, що у тридцятих роках минулого століття американцям не вдалося винайти іншого слова. Але вони наполегливо розмірковували над тим, що вони дійсно хочуть і як це побудувати. Після того як Томпосон, який був закордонним кореспондентом у Німеччині та Австрії, взяв інтерв'ю у фюрера, у своїй колонці зазначив: "будьте впевнені - ви знаєте за що ви готові боротися!".
Парадокс демократії полягає в тому, що найкращий спосіб її захистити - це атакувати її, вимагаючи більше, критикуючи та протестуючи. В тридцятих роках минулого століття американська демократія мала багато критиків, як лівих, так і правих. Від мексикансько-американських, які протестували проти жорстокого режиму примусових депортацій, до бізнесменів, які вважали Новий курс незаконним. Як передбачав у своїх роботах Вільям Дюбуа - якщо США не виконають своїх зобов'язань щодо захисту рівності і гідності всіх своїх громадян і не здійснить поворот до інтересів корпорацій, американська демократія зазнає краху. "Якщо вона буде використовувати свою владу з метою поширення кольорових забобонів і расового протистояння; якщо вона збирається використовувати її для виготовлення мільйонерів, посилення панування багатства та імпотенції місцевих органів влади; якщо вона буде стояти на стороні фашизму, імперіалізму, верховенства білої раси; якщо вона сприятиме війні, а не миру; тоді Америка піде шляхом Римської імперії".
Історик Мері Ріттер Берд (1876-1958) попереджала, що американській демократії ніколи не здолати своїх нещадних ворогів - війни, фашизму, неосвіченості, бідності, дефіциту, безробіття, злочинності, расових переслідувань, похоті чоловіків до влади та жалюгідної пристрасті жінок знаходитись в їх тіні - якщо вони не зможуть уявити собі майбутню демократію, в якій жінкам більше не буде заборонено займати керівні посади. Якщо ми не будемо виходити з таких передумов для планування нашого майбутнього, тоді жоден Білль про права (чоловічі чи жіночі) не буде вартувати того паперу, на якому його надрукували.
Варто констатувати той факт, що якщо США й не пішли шляхом Римської імперії і Білль про права все ще вартує тієї бумаги, на якому його надруковано, це, в першу чергу, через ту величезну кількість визначних людей, які були залучені у битву, в якій брали участь, зокрема, й Вільям Дюбуа та Мері Ріттер Берд.
У тридцятих роках лідери громад по всій країні розпалювали суперечки про значення та майбутнє демократії, запрошуючи американців зібратися в одній кімнаті та посперечатися між собою, так би мовити, "розім'яти свої громадянські м'язи".
Чи може жодна з систем управління, що заснована на правилах, не здатна стримувати хаос стрімкого економічного занепаду? Жодна, окрім екстремізму? У 1930-х роках минулого століття люди по всьому світі, особливо ліберали, дійсно сподівалися на те, що США зможе обрати якийсь "середній шлях" між нещадністю доктрини невтручання держави в економіку та безжалісністю капіталізму. Рузвельт провів свою президентську кампанію у 1932 році на обіцянці врятувати американську демократію шляхом укладання "нового курсу для американського народу" (три етапи порятунку: допомога, відновлення та реформи). Він виграв у сорока двох штатах з сорока восьми і посунув діючого Герберта Гувера. Враховуючи надзвичайну ситуацію, під час якої Рузвельт вступив на посаду, Конгрес, попри стурбованість критиків, надав йому майже диктаторські повноваження.
Починаючи рятуванням економіки, реформатори "Нового курсу" завершали рятуванням демократії. Вони побудували нову Америку; вони розповіли нову американську історію. У проєктах "Нового курсу" люди з різних куточків країни працювали пліч-о-пліч, будуючи дороги, мости та дамби, все - від тунелю Лінкольна до греблі Гувера, об'єднуючи спільні зусилля, "плечем до колеса, рукою до кузні". Багато громадських проєктів, таких як поліпшення громадського транспорту та електрифікація, також були перенесені та реалізовані в далеких громадах, аж до найменшого містечка чи найвіддаленішої ферми. У національну культуру, яка почала отримувати гідне фінансування на мистецтво, театр та музику. Особливу роль зіграло радіо, завдяки якому американці здобули відчуття спільних страждань та спільних ідеалів: вони слухали голоси один одного.
І це не сталося, а ні раптово, а ні випадково. Це зробили, в тому числі, сценаристи, актори, режисери та медійники. Вони присвятили себе ролі медіума для зближення людей у суспільстві. Починаючи з 1938 року, наприклад, адміністрація прогресу робіт Рузвельта підготувало 26 тижнів драматичного радіосеріалу для CBS під назвою "Всі американці, всі емігранти", який було написано колишнім редактором The Dial Гілбертом Селдесом. "Що привело у цю країну людей з чотирьох кутів землі?" - так називалась брошура, яка розповсюджувалась між вчителями шкіл, і де пояснювались найчастіші запитання: "Які подарунки вони несли? Які в них були проблеми? Які проблеми все ще залишаються?". У фіналі брошури всі святкують тріумф американського експерименту: "Це історія величної пригоди! Приклад незрівнянної події, яка навічно залишиться в історії людства!".
Сьогодні ми не знайдемо аналогу "Всі американці, всі емігранти", тому що будь-який серйозний художник не погодиться писати у цьому дусі, для цієї аудиторії, і для цієї мети. Любов до звичайності, прихильність до простого народу, турбота про суспільний добробут: це були риси найкращого складу та мистецтва тридцятих років. Сьогодні ж ці риси зустрічаються вкрай рідко.
Не встигли американці відійти від правління Рузвельта у 1936, від одного з найбільш багатого епізоду історії США, як американські ЗМІ продовжили тенденцію двадцятих років, задаючись питаннями: "Чи приречена демократія?", "Чи зможе вижити демократія?" (заголовки, треба констатувати, дуже схожі на назви публікацій і книг, які ми можемо бачити сьогодні: "Як демократія закінчується", "Чому лібералізм провалився", "Як право втратило розум", "Як вмирають демократії"). Ті самі вуха, той самий кумедний ніс. У 1934 році Християнський науковий монітор (Christian Science Monitor) опублікував дебати під назвою "Куди ти, Демократія?", яка була адресована всім хто цікавиться і не цікавиться демократією. Опонентами у дебатах було обрано двох видатних науковців - Альфреда Ціммерна, історика з Оксфорда та Гарольда Ласкі, політичного теоретика з Лондонської школи економіки. "Доктор Ціммерн каже, що там, де демократія зазнала краху, її насправді не намагались побудувати ", - пояснювали редактори видання. "Професор Ласкі бачить суттєвий конфлікт між ідеєю політичної рівності в демократії та фактом економічної нерівності в капіталізмі, і очікує, щонайменше, тимчасового наближення до фашизму чи капіталістичної диктатури". Таким чином, з одного боку, американська демократія є безпечною, а з іншого, - американська демократія не є безпечною.
1939 рік. У Квінсі, Нью-Йорк, відкрилася Всесвітня виставка, де було представлено проект під назвою «Демократія», модель утопії, яка відповідала девізу події «Світ завтрашнього дня» / Фотографія Фріца Горо \ GETTY
Ціммерн і Ласкі вирушили у гастролі по США зі своїми дискусіями, які, в тому числі, були популярні серед професорів, що вносили свій суттєвий вклад у бачення майбутнього демократії. Ласкі виступав перед трьох тисячною аудиторію у Washington's Constitution Hall, після чого Washington Post пише: "Ласкі розповідає, як зберегти демократію". Ціммерн виступав із серією лекцій "Майбутнє демократії" в Буффало, в якій зазначав, що демократія була підірвана новою аристократією - експертами-самоучками. "Як однаково не хочу бачити, що мною управляють ці експерти, або екс-Кайзер", - заявляв він.
Через те, що у 1935 році святкували столітній ювілей публікації Алексіса де Токвіля "Демократія в Америці", в США рушила велика кількість європейських інтелектуалів зі своїми лекціями на тему американської системи управління та особливостей суспільства. Генріх Брюнінг, науковець та колишній канцлер Німеччини, читав лекції в Прінстоні на тему "Криза демократії"; Швейцарський політичний теоретик Вільям Раппард дав таку ж саму назву серії лекцій, які він читав в Чиказькому університеті. У «Перспективах демократії» шотландський історик Дені У. Броган похмуро зазначає: «Захисникам демократії, мислителям та письменникам, які все ще вірять у її переваги, загрожує сумна доля Арістотеля, який пильно дивився на місто-державу в той час, коли ця форма правління по суті вже була тінню піднесення імперії Олександра". Броган захищав свої ставки, передбачавши найгірше. Стара хитрість.
Нескінченний потік науковців сприяв зростанню кількості американських періодичних видань. У 1937 році видання The New Republic пише: "Ще ніколи принципи політичної демократії так серйозно не спорювались" та видає серію публікацій подібні Бертрану Расселу та Джону Дьюї. Редактори видання запитували кожного письменника: "Ви вважаєте, що демократія занепадає?". Головний автор цієї серії, італійський філософ Бенедетто Кроче пробурмотів: "Я б назвав це питання метеорологічним. Це, немов ви питаєте: Як думаєш, сьогодні буде дощ? Мені брати парасольку?" Але біда у тому, пояснює Кроче, що політичні питання не є чимось зовнішнім, що існує поза межами нашого з вами контролю. "Все що нам потрібно зробити - взятися за розум і діяти".
Не питай чи потрібна тобі парасолька. Просто вийди на зовні та зупини дощ.
А це люди, які вийшли на зовні і зупинили дощ у 1930-х роках: шкільні вчителі, міські ради, поети, учасники та організатори профспілок, художники, дільничні, солдати, правозахисники та журналісти-розслідувачі. Вони знали за що вони борються, хоча й знали, що ризикують бути атаковані як зліва, так і з права. Чарльз Берд (чоловік Мері Ріттер) виступив проти медійного магната Вільяма Рендольфа Херста, такого собі Руперта Мердока свого часу, через те, що останній обізвав науковців та вчителів комуністами. "Найбільшої шкоди американській демократії завдають такі люди як Чарльз Берд" - сказав історик з коледжу Трініті в Хартфорді, виступаючи в середній школі на тему "Демократія і майбутнє" і застеріг учнів від читання його книг - в той же час, коли нацисти в Німеччині та Австрії палили "ненімецькі" книги на громадських площах. Звісно це не одне і теж саме, проте в тридцятих роках минулого століття чотири з п'яти американських наглядачів за школами рекомендували призначати лише ті підручники історії США, які "оминають будь-які факти, що можуть викликати в учнів питання чи сумніви щодо справедливості нашого суспільного порядку та уряду". Слава Богу, книги Берда, викликали сумніви.
Берд не відступав. Аналогічного пресингу зазнали й художники і муралісти з адміністрації прогресу роботи Рузвельта (Works Progress Administration, Federal Art Project). Натомість, Берд вказував, що американці раді вважати себе добрими співрозмовниками, опонентами в дискусіях, тобто людьми з мізками. Не так важлива книжкова освіта, як, так звана, "вулична розумність" (street smart), із своєю відкритістю і зваженістю. "Типова для більшовизму та фашизму інтелектуальна прострація є неприйнятною та чужою для мислездатних американців", - пише Берд. Можливо, від дозволив би це називати незалежністю розуму або впертістю. "Хай там як, але наша мудрість чи наша упертість стоїть на заваді прийняття тоталітарного припущення про істинність режиму та його абсолютність", - наполягав він. "І це, безумовно, сприяє продовженню дискусії, ніколи-не-однаковій-системі-визначення-методів політичної демократії". Можливо, це безпідставна хоробрість, але це єдине, що ми можемо робити.
Ще сильніший аргумент народився у Північній Кароліні, і ім'я йому - Джордж В. Денні молодший. Коли сусід Джорджа заявив, що сильно не погоджується з Рузвельтом і ніколи його не слухав, він, бувши керівником якоїсь організації під назвою "Ліга політичної освіти", подумав, що це якесь повне безглуздя. Тому він у 1935 році запустив на радіо дискусійну програму, яка тривала годину. Кожен випуск починався міським кур'єром, який дзвонив у дзвін і аналогічно дзвінко вигукував: "Міські збори сьогодні ввечері! Міські збори сьогодні ввечері!". Денні був модератором дебатів, які, я правило, складались з трьох-чотирьох учасників, і стосувались суперечливої теми (чи є в США справді вільна преса? Чи повинні вчити в школах політиці?). Дебати проводилися в лекційних залах, як правило, у Нью-Йорку, і збирали радіо-слухачів у публічних бібліотеках по всій країні. По завершенню вони проводити власні дебати. "Ми сьогодні ходимо по тонкому краю історії", - сказав Макс Лернер, редактор The Nation в 1938 році, під час дискусії в передачі "Міські збори в прямому ефірі" (Town Meeting of the Air) про визначення демократії. Під час цієї дискусії до панелі входили: комуніст, вигнанець з громадянської війни в Іспанії, американський консервативний політичний економіст та російський оглядач. "Ми не сподівались, що щось вирішимо, але тому, певно, нам вдалося!", - сказав наприкінці години іспанський вигнанець, пропонуючи таке визначення: "Демократія - це місце, де може відбутися передачі "Міські збори в прямому ефірі".
Громадські форуми, що розпочалися в Де-Мойн, набули такої популярності, що стали частиною програми Нового курсу. Федеральний уряд за це заплатив, але все інше потрапило під місцевий контроль, і звичайні люди змушували їх працювати \ Фото з Alamy
Ніхто й не сподівався, що вдасться прийти до безперечного визначення поняття демократії, - вся справа була в суперечці. Розпитуючи людей про значення та майбутнє демократії та слухаючи їх відповіді - люди насправді розминали свої громадянські м'язи. "Демократію можуть врятувати лише демократичні чоловіки та жінки", - сказала колись Дороті Томпсон. "Війна проти демократії починається з руйнування демократичної природи, демократичного методу і демократичного серця".
Один з найамбітніших планів як змусити американців посперечатися між собою у 1930-х роках виник у одноокого каменя на ім'я Джон У. Студбекер, який став наглядачем шкіл міста Де-Мойн, штат Айова. Студебекер, який після Другої світової війни приймав участь у сворені G.I. Bill (закон, який визначав пільги для військовослужбовців, що повернулись з фронту), вирішив відкривати школи вночі, щоб громадяни могли проводити в них дебати. У 1933 році за грантом Carnegie Corporation та підтримкою Американської асоціації з освіти дорослих він розпочав п'ятирічний експеримент з громадянської освіти.
Зустрічі починались о п'ятнадцятій на восьму з п'ятнадцяти хвилинним включенням на новини, потім 45 хвилин лекції та 30 хвилин дискусії. Ідея полягала в тому, що "всі люди громади будь-якої політичної приналежності, віросповідання та економічного стану мають можливість вільно брати участь у обговоренні". Коли сенатор Гай Гіллет, демократ з Айови, говорив про "Чому я підтримую Новий курс", сенатор Лестер Дікінсон, республіканець з Айови, говорив про "Чому я проти Нового курсу". Доповідачі захищали фашизм. Вони нападали на капіталізм. Вони нападали й на фашизм. Вони також захищали капіталізм. Протягом дев'яти місяців програми 13 076 дорослих міста Де-Мойн відвідали форум. Програма набула такої популярності, що в 1934 році Рузвельт призначив Студбекера Уповноваженим з освіти США і, з підтримкою Елеонори Рузвельт, програма стала частиною Нового курсу і отримала федеральне фінансування. Програма федерального форуму розпочалася на десяти тестових майданчиках - від округу Оранж, штат Каліфорнія, до графства Седжвік, штат Канзас та графство Пуласкі, штат Арканзас. Програма включала майже п'ятсот форумів у сорок трьох штатах, в яких прийняли участь два з половиною мільйони американців. Навіть люди, які наполегливо прогнозували занепад демократії, брали участь. "Мені здається це єдиним методом, за допомогою якого ми збираємося досягти демократії в США", - писав Дю Боїс у 1937 році.
Федеральний уряд здійснював фінансування, але все інше було під місцевим контролем. Точніше буде сказати, що все контролювали звичайні люди, які брали участь у формах, змушуючи їх таким чином працювати. Зазвичай шкільні округи знаходили доповідачів і вирішували теми після збору бюлетенів від громади. У деяких районах країни, навіть у сільській місцевості, зустрічі проводилися по чотири та п'ять разів на тиждень. Вони почались зі шкіл та поширювались на бібліотеки, селищні будинки та підприємства. Багато засідань транслювались по радіо. Люди, які ходили на ці зустрічі, обговорювали широке коло питань:
Чи слід змінювати повноваження Верховного Суду?
Чи потрібна нам нова Конституція?
Чи повинні працювати жінки?
Чи є Америка "добрим сусідом"?
Чи повинен Захід вибратися зі Сходу?
Чи можемо ми побороти бідність?
Чи варто скасовувати смертну кару?
Чи є пропаганда загрозою?
Цей підхід не завжди спрацьовує. Але все ж таки краще спробувати, аніж говорити про погоду і чекати, доки вам хтось не вручить парасольку в руки.
Десятирічні дебати про майбутнє демократії дійшли кінця у тридцятих роках - не тому, що всі дійшли згоди. У 1939 році у Квінсі стартувала Всесвітня виставка, на якій було представлено основний проєкт: виставку-сагу про демократію під девізом "Завтрашній Світ". На виставкових майданчиках знаходився Суд Миру, який містив павільйони для кожної нації. На час відкриття виставки Чехословаччина була захоплена Німеччиною і не змогла відкрити свій павільйон. Незабаром після цього Едвард Бенеш, Президент Чехословаччини у засланні, прочитав серію лекцій у Чиказькому університеті про, звісно, майбутнє демократії, проте все ж таки менше про майбутнє, все більше про жахливе сьогодення, час "моральної та інтелектуальної кризи та хаосу". Зовсім скоро на Всесвітній виставці позначилось наступні вторгнення і захоплення: Польща, Бельгія, Данія, Франція, Люксембург та Нідерланди. Під завершення Всесвітньої виставки "Завтрашній Світ" у 1940 році половина європейської зали лежала під чорною плащаницею.
Федеральний уряд припинив фінансування програми дискусійних форумів у 1941 році. Американці продовжили дискутувати про майбутнє демократія, але вже в інший спосіб лише після поразки Об'єднаної осі (Рим, Берлін, Токіо). До тих пір для боротьби була війна. І якщо були якісь нариси, вони, скоріш, стосувалися жахливої сучасності. У 1943 році письменник Елвін Брукс Вайт отримав листа від Військової ради письменників, в якому його просили його написати про "Значення Демократії". Він був доволі втомлений від аналогічних творів, але розумів яке вони мають значення. Він відповів: "Демократія - це посеред ранку, в середині війни, отримати запит від Військової ради з проханням надати їй визначення демократії". Це колись щось значило. І, річ у тім, що досі значить.
Опубліковано у друкованій версії журналу The New Yorker від 3 лютого 2020 року / текст перекладено на українську та адаптовано bravo!pravo
URL of original: www.newyorker.com/magazine/2020/02/03/the-last-time-democracy-almost-died