Податкова мораль та соціальна справедливість

За гроші варто поборотись, адже вони дають простір для свободи, винятковості, приватної сфери і фантазії, завдяки чому вони, якщо говорити за Платоном, окриляють, пожвавлюють, заспокоюють, тішать, підсилюють, привілейовують, задовольняють, освіжають, уповноважують, гарантують.. – а тому більшість людей сприймають їх як ототожнення добробуту. А хто ж не хотів би їх мати? Лише нереалістичні, кислі та безрадісні люди – фундаменталісти, варвари та моралісти – пригнічують, викривають гроші, плюючи на них. Кажучи словами Л. Товстого, “без застережень можна було б справу можна охарактеризувати так: у кого є гроші, у того в руках всі ті, хто їх не має”.

Перед усім треба зафіксувати той факт, що в економічній нерівності, як явищі, немає нічого негідного. Мова йде (наскільки це взагалі піддається опису) про більш натуральний стан, ніж стан рівності. Люди намагаються заробити гроші і по можливості більше, ніж інші. Дехто в цьому більш талановитий, ніж інші, чи, можливо, більш серйозно відноситься до справи, а результатом стає їх нерівний розподіл, як в коктейльному бокалі. Приблизно на 20% населення припадає приблизно 80% доходу та власності. Цей розподіл, вперше відкрив у 1900 році Вільфредо Парето. Як виявилося, така пропорція є постійною у всіх культурах та епохах, воно таке ж саме у сучасній Германії, як в Італії ХІХ століття і кальвіністській Женеві, а декілька спроб реально щось змінити – в ту чи іншу сторону – майже ніколи нічим не закінчувалися. Це співвідношення настільки стабільно, що навіть в точках екстремума картина є наступною: троє найбагатших людей сучасності – Карлос Слім, Уорен Бафет та Біл Гейтс – разом володіють приблизно такими ж статками, що і семеро наступних. Чи так виглядає натуральний стан речей?

Без нерівності, судячи з всього, не існує добробуту. Багаті неодмінно мають існувати – не стільки для їх власного, але і для загального достатку, і в цьому вони часто керуються не власними намірами, а “невидимою рукою”. Оскільки лише той, хто заробляє більше, ніж витрачає, має можливість економити та інвестувати і таким чином рухати економіку вперед. Якщо всі будуть з’їдати все, що зароблено, злидні будуть незворотними.

Але нерівність у розподіленні має свої межі, порушуючи котрі, воно стає збитковим для добробуту. Суспільство тримається разом, тільки за умови якщо населення може себе з цим суспільством ідентифікувати. Але така причетність чогось коштує – на відвідування шкіл, на участь у шкільних екскурсіях, на кіно, телебачення, на підручники по фізиці – залежить від вподобань. Гірники ХІХ століття (аналогічно до українських гірників сьогодення) не мали ані грошей, ані майбутнього, і їм нема було чого втрачати. Анархія і революція для них – щонайменше не гірша альтернатива. А тому суспільства з несправедливим розподілом часто нестабільні. В одній з таких ситуацій працівники займаються страйками, в підприємці – захистом своїх статків, замість того щоб зосередитись на виробництві добрих та корисних речей. Ще одна неприємна властивість – фінансові кризи, які виникають особливо часто, якщо зовсім маленькі групи людей (еліта) мають в своєму розпорядженні особливо більшою частиною фінансового багатства. Багаті люди полюбляють говорити між собою про свої гроші, і це не рідко призводить до змов в деяких галузях. Хто в потрібний момент не інвестує в тюльпани, залізні дороги, нерухомість чи інтернет, той не вважається ані крутим, ані розумним, і йому загрожує соціальна ізоляція у власному ж класі. Це часто призводить до надмірним інвестиціям з поганим результатом.

Гроші у питанні досягнення держави загального добробуту, як і у житті в цілому, фатально переоцінені. Насправді лише дуже маленька частина поняття добробуту зосереджується на грошах, а їх перерозподіл дуже рідко є чимось більшим за лікування симптомів. Навіть якщо всі мають приблизно однакові статки, що тоді буде з красивими, красномовними, чарівними, талановитими? Їх явні переваги не вдасться перерозподілити на всю сіру масу. У будь-якому випадку, цього не зробити за допомогою грошей, оскільки як вимірити збитки некрасивої людини у порівнянні з красивою? І хто буде вчиняти такий перерозподіл? Чи кожний сам повинен встановити, скільки йому потрібно, чи це повинна робити держава? Але саме цікаве наступне – навіть якщо сьогодні всі мали б однакові статки, вже через п’ять років становище розподілу цих статків буде приблизно таким, яким воно є зараз.

Справа, як виявляється, не в тому скільки ти маєш, а, скоріше, в тому, що ти з цим можеш зробити. Володіння автомобілем не зробить сліпого більш багатим. Це також не призведе до значного підвищення рівня життя євройпеського містянина, який може підтримувати свої соціальні зв’язки за допомогою велосипеда чи публічного транспорту. Питання “навіщо?” постає – як у більшості довгих історій – здебільшого наприкінці. Набагато більше залежить від можливостей, які ми маємо, для того щоб вести успішне життя. Наприклад, для дівчини, талановитої немов Енштейн, ситуація, за якої вона не матиме доступу до підручників по фізиці, може бути порівняна із тяжким каліцтвом, у той час, коли більшість з нас такого обмеження навіть і не помітить.

Уряди західних країн ім’ям соціальної справедливості знову і знов за допомогою податків і мит намагаються урізати дохід багатих, для того щоб надати щось нужденним. Але такий перерозподіл – складна задача. Де межі справедливості при такому вилученні? Скільки можна вилучити у молодих і віддати старим, щоб справа не дійшла до порушення балансу справедливості між поколіннями? А відвищення пенсійного віку – це підлість чи справедливість? Гнучкі ринки праці – засіб експлуатації чи можливість інтеграції молодих людей на ринок праці? Або ж ще більш принципове питання: можливо, перерозподіл завдає більше шкоди, аніж користі, якщо він робить отримувачей інертними?

“Податки – це ціна, яку ми платимо за можливість жити у цивілізованому суспільстві” – викарбувано над входом до вищого фіскального органу США у Вашингтоні. Громадяни країн з розвиненими демократіями платять таку ціну за сучасну інфраструктуру, за справедливу та ефективну правову систему, за безпеку, за захист власності та природного середовища, за внутрішній мир, за освіту та просвічення населення і т.п. Податки відносяться до засад добробуту, і жоден серйозний економіст ніколи не сумнівався у тому, що забезпечені – які стали такими за рахунок своїх власних заслуг або везіння – мають платити більше, аніж ті, хто менше працював або кому поталанило менше. Але якщо заможні – якими у нормальних суспільствах є верхівка середнього класу або підприємці – будуть обкладені занадто великим податком, вони в певний момент здуються і джерело грошей буде вичерпано. Це, дещо узагальнено, висловив Авраам Лінкольн: “не можна зробити слабкого сильнішим, за рахунок ослаблення сильного. Не можна зробити людей багатими, утримуючи їх від заощадження. Не можна допомогти тому, хто отримує зарплатню, знищуючи того, хто цю зарплатню виплачує”.

Але у більшості випадків справа до цього не доходить, оскільки на практиці демократичні уряди мають лише обмежений доступ до грошей своїх громадян. Податки – це втручання у свободу людей, яке помірковані уряди дуже добре обмислюють: вони віднімають у своїх людей частину грошей. Уряди повинні пояснювати такі кроки. Наприклад, у Швеції податкова мораль у доброму стані – хоча податкові ставки великі, – оскільки у людей є відчуття, що вони живуть в надійно-керованому суспільстві, яке вартує таких грошей. Держслужбовці привітні, інфраструктура неймовірна та інноваційна, школи вважають одними з найкращих в світі, а сам уряд є непідкупним. Проте, в Греції та Італії податкова мораль, незважаючи на низькі податкові ставки, нерозвинена, оскільки населенню цих країн важко позбутися відчуття, що їх грошами фінансуються лише привілеї еліт. А тому ніхто там не віддає свої гроші легко.

Якщо у держави немає належного обгрунтування, платники податків починають повстання, або менше працюючи і менше інвестуючи (це стосується підприємців, які у випадку успіху мають позбутися більшої частини доходу на користь держави, а у випадку невдачі мають нести свої збитки самостійно), або ж все частіше замислюючись над тим, як оптимізувати свої податкові обов’язки. Мотив вигоди, який рухає вперед економіку і добробут, відноситься (ще за Адамом Смітом) до власної вигоди, тобто прибутку за вирахуванням податків та мит. Чим вищі податки і чим гірше їх обгрунтування, тим швидше йдуть на дно прибутки підприємців, щоб знову визирнути на поверхню у більш сприятливих податкових режимах. Це можуть бути види доходу, які більш помірно обкладаються податками, або ж прибуток буде виводитись на один із чудових британський остів із безліччю поштових ящиків. Або, або, або… Фантазія підприємців у цьому питанні неймовірно багатша, за уяву їх супротивників у податкових органах. І чим складніша податкова система, тим більше простору для фантазії.

Приклад Італії демонструє, як можна знищити країну, використовуючи хвору податкову систему. В перше десятиліття нашого нового століття Гаїті та Зімбабве зростали повільніше за Італію. Зростання дуже сильно залежить від забезпеченності капіталом підприємств, оскільки лише той може інвестувати, у кого є капітал, а відповідно закуповувати обладнання та підвищувати продуктивність. Капітал виникає (грубо кажучи) з прибутків минулого, а у випадку Італії – через податковий страх – ніхто не хоче показувати прибутки і надають перевагу тому, щоб вони надходили в якесь інше місце. Таким чином, економічна сила країни стагнує, а будь-яке зростання фінансується виключно боргами.

Відтак, навіть якщо економічна справедливість не піддається конкретному визначенню, а у податкової держави немає конкретних меж, від цього правда, яка знаходиться на гральному полі, ще не зовсім втрачена. Можна, наприклад, без жодних сумнівів сказати, що хороша освіта – дійсно ефективний засіб проти бідності і може сприйматися як несправедлива нерівність. Той, хто нормально соціалізувався і добре освічений, може сам потурбуватися про себе і не розраховувати на “подачки” та перерозподіл. Ні на що інше держава не може витратити гроші так розумно і виправдано, як на виховання, освіту та підвищення кваліфікації. Було би дуже правильно освічувати верстви населення, які далекі від освіти, і давати їм рекомендації, як потурбуватися про себе самостійно. Школи та університети не тільки приводять людей у стан продуктивної праці, але й допомагають їм розкрити свій потенціал і тим самим зайняти відповідне місце у суспільстві. Тут ми наближаємося до того, чого можна очікувати від високих податків та перерозподілу.

В країнах, де населення в цілому доброе освітчено, де не зруйновані та не закостенілі стуктури, в яких дійсно можна чогось досягти старанністю та гарними ідеями, питання перерозподілу не стоїть так гостро. Чим ширший активний прошарок, тим менше люди звинувачують інших у своїх малих статках. Зростання та добробут неймовірно незалежні від податків та перерозподілу. В США у 50-ті і 60-ті роки зростання було екстремально високим, хоча максимальна ставка податку не знижувалась нижче 70%, і частіше за все перевищувала 90%, проте майно було розподілено відносно рівномірно. Це здебільшого пов’язано з ефектом надолуження після Другої світової війни, з інноваціями років війни, з інвестиціями “Нового курсу” в інфраструктуру, з фінансовою стабільністю, зростаючою міжнародною торгівлею, гнучким ринком праці і тоді ще ефективними державними інституціями, які вміли використовувати гроші відповідально. При всіх цих умовах навіть високі податки не могли нашкодити загальному добробуту. Навіть навпаки, вважалось, що низькі податки – не панацея. С початком нового тисячоліття Буш-молодший в США значно знизив податки, але зростання залишилось слабким. Якщо інші фактори “не дотягують”, якщо держава корумпована, або зголодніла, або марнотратна і не дозволяє розвиватися конкуренції, добробут в ній не виникне.

В чотирьох, на сьогодні, найбільш конкурентноздатних країнах – Швейцарії, Сінгапурі, Фінляндії та Швеції – справи йдуть приблизно однаково добре, але їх податкові системи та рівень податків дуже різні. Таким чином, розподілення скоріше пов’язано з традиціями, ніж з необхідністю. В добре керованому суспільстві, в якому довіра до інституцій не підірвана, майно може розподілятися по-різному, при цьому не завдаючи шкоди загальному добробуту. В той же час, в країні, в керівництві якої стоїть банда грабіжників, будь-яка виплата податків, незважаючи від їх рівня, буде сприйматися як безумовні збитки.   


Autor: Georg von Wallwitz / Mr. Smith und das paradies Die Erfindung Wohlstands.

Переклад та ілюстрації bravo!pravo