Богдан Кістяківський: На захист права!

(Інтелігенція і правосвідомість)

Автор: Б. О. Кістяківський

Право не може бути поставлено поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість абр релігійна святиня. Його значення більш відносне, його зміст створюється почасти мінливими економічними і соціальними умовами. Відносне значення права дає привід деяким теоретикам дуже низько визначати  його цінність. Дехто бачить у праві тільки етичний мінімум, інші вважають невід’ємним його елементом примус, тобто, насильство. Якщо це так, то немає підстави дорікати нашій інтелігенції в ігноруванні права. Вона прагнула до більш високих і безвідносних ідеалів і могла знехтувати на своєму шляху цією другорядною цінністю.

Але духовна культура складається не лише з цінних змістів. Значну частину її складають цінні формальні властивості інтелектуальної та вольової діяльності. А зі всіх формальних цінностей право, як найбільш досконало розвинена і майже конкретно відчутна форма, відіграє найважливішу роль. Право в набагато більшій мірі дисциплінує людину ніж логіка і методологія або ніж систематичні випробування волі. Головне ж, на противагу індивідуальному характеру цих останніх дисциплінуючих систем, право – переважно соціальна система і водночас єдина соціально дисциплінуюча система. Соціальна дисципліна створюється правом: дисципліноване суспільство і суспільство з розвиненим правовим порядком – тотожні поняття.

З цієї точки зору і зміст права виступає в іншому світлі. Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода. Правда – це свобода зовнішня, відносна, обумовлена ​​суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна духовна вільна свобода можлива тільки при існуванні зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої.

Якщо мати на увазі це всебічне дисциплінуюче значення права і звітувати собі про те, яку роль воно відіграло в духовному розвитку російської інтелігенції (b!p: відповідно як і в української, яка у культурно-правничому аспекті не була індивідуально визначеною), то результати вийдуть вкрай невтішні. Російська інтелігенція складається з людей, які ні індивідуально, ні соціально недисципліновані. І це пов’язане з тим, що російська інтелігенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінність; з усіх культурних цінностей право знаходилося в неї у найбільшому загнанні. За таких умов у російська інтелігенція не могла набути міцної правосвідомості, навпаки, остання знаходиться на вкрай низькому рівні розвитку.

Правосвідомість нашої інтелігенції могла б розвиватися у зв’язку з розробкою правових ідей в літературі. Така розробка була б разом з тим показником нашої правової свідомості. Напружена діяльність свідомості, невпинна робота думки в якому-небудь напрямку завжди отримують своє вираження в літературі. У ній насамперед ми повинні шукати свідчень про те, якою є наша правосвідомість. Але тут ми натрапляємо на вражаючий факт: в нашій “багатій” літературі в минулому немає жодного трактату, жодного етюду про право, які мали б суспільне значення. Наукові юридичні дослідження в нас, звичайно, були, але вони завжди становили надбання тільки фахівців. Не вони нас цікавлять, а література, яка здобула суспільне значення; в ній же не було нічого такого, що здатне було б пробудити правосвідомість нашої інтелігенції. Можна сказати, що в ідейному розвитку нашої інтелігенції, оскільки він відбився в літературі, не брала участі жодна правова ідея. І тепер в тій сукупності ідей, з якої складається світогляд нашої інтелігенції, ідея права не має ніякого значення. Література є саме свідком цієї прогалини в нашій суспільній свідомості.

Як не схожий в цьому відношенні наш розвиток на розвиток інших цивілізованих народів? У англійців у відповідну епоху ми бачимо з одного боку трактати Гоббса “Про громадянина” і про державу у “Левіафані” та Фільмера про “Патріарха”, а з іншого – твори Мільтона на захист свободи слова і друку, памфлети Лільборна і правові ідеї зрівнювачів – “левелерів”. Найбурхливіша епоха в історії Англії породила і найбільш крайні протилежності правових ідей. Але ці ідеї взаємно не знищили одна одну, і свого часу було створено порівняно стерпний компроміс, який отримав своє літературне вираження в етюдах Локка “Про уряд”.

У французів ідейний зміст освічених людей у XVIII столітті визначався далеко не лише природничо-науковими відкриттями і натурфілософськими системами. Навпаки, велика частина всієї сукупності ідей, що панували в головах французів цього століття відродження, безсумнівно, була запозичена з “Духу законів” Монтеск’є і “Суспільного договору” Руссо.

Це були суто правові ідеї; навіть ідея суспільного договору, яку в середині XIX століття неправильно витлумачили в соціологічному, сенсі визначення генезису громадської організації, була зумовлена ​​переважно правовою ідеєю, що встановлювала вищу норму для регулювання суспільних відносин.

У німецькому духовному розвитку правові ідеї відіграли не меншу роль. Тут до кінця XVIII століття була створена вже міцна багатовікова традиція завдяки Альтузію, Пуфендорфу, Томазо і Хр. Вольфу. Нарешті в передконституційну епоху, яка була разом з тим і епохою найбільшого розквіту німецької духовної культури, право вже визнавалося невід’ємною складовою частиною цієї культури. Згадаймо хоча б, що три представники німецької класичної філософії – Кант, Фіхте і Гегель – приділили дуже помітне місце у своїх системах філософії права. В системі Гегеля філософія права займала виняткове становище, і тому він поспішив її викласти одразу після логіки або онтології, тим часом як філософія історії, філософія мистецтва і навіть філософія релігії так і залишилися їм ненаписаними та були видані тільки після його смерті за записками його слухачів . Філософію права культивувало і більшість інших німецьких філософів, як Гербарт, Краузе, Фриз та інші. У першій половині XIX століття “Філософія права” була, безсумнівно, найбільш часто зустрічною філософською книгою в Німеччині. Але, крім цього, вже у другому десятиріччі того ж століття виник славнозвісний спір між двома юристами – Тібо і Савіньї – “Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства”. Суто юридичний спір цей мав глибоке культурне значення; він зацікавив все освічене суспільство Німеччини і сприяв більш інтенсивному пробудженню його правосвідомості. Якщо цей спір ознаменував остаточний занепад ідей природного права, то в той же час він привів до тріумфу нової школи права – історичної. З цієї школи вийшла така чудова книга, як “Звичайне право” Пухти. З нею найтіснішим чином пов’язаний розвиток нової юридичної школи германістів, що розробляють і намагаються відстояти німецькі інститути права на противагу римському праву. Один з послідовників цієї школи, Безелер, у своїй відомій книзі “Народне право і право юристів” відтіняв значення народної правосвідомості ще більше, ніж це зробив Пухта у своєму “Звичайному праві”.

Нічого подібного в розвитку нашої інтелігенції не можна вказати. В нас при всіх університетах створені юридичні факультети; деякі з них існують більше ста років; є у нас і півдесятка спеціальних юридичних вищих навчальних закладів. Але жоден з представників цих кафедр не дав не лише книги, але навіть правового етюду, який мав би широке суспільне значення і вплинув би на правосвідомість нашої інтелігенції. В нашій юридичній літературі не можна вказати навіть жодної статейки, яка висунула б вперше хоча б таку по суті не глибоку, але все-таки вірну і бойову правову ідею, як ієрінгівська “Боротьба за право”. Ні Чичерін, ні Соловйов не створили чого-небудь значного в галузі правових ідей. Та й те добре, що вони дали, виявилося майже безплідним: їх вплив на нашу інтелігенцію був мізерним; менш за все знайшли в ній відголос саме їх правові ідеї. Останнім часом у нас висунуті ідеї відродження природного права та інтуїтивного права. Говорити про значення їх для нашого суспільного розвитку поки передчасно. Однак ніщо досі не дає підстави припустити, що вони будуть мати широке суспільне значення. Насправді, – де в цих ідей той зовнішній вигляд, та визначена формула, які зазвичай надають ідеям еластичність і допомагають їх поширенню? Де та книга, яка була б здатна пробудити при посередництві цих ідей правосвідомість нашої інтелігенції? Де наш “Дух законів”, наш “Суспільний договір”?

Нам можуть сказати, що «російський народ» вступив надто пізно на історичний шлях, що їм непотрібно самостійно виробляти ідеї свободи і прав особистості, правового порядку, конституційної держави, що всі ці ідеї давно сказані, розвинуті в деталях, втілені, і тому нам залишається тільки їх запозичувати. Якби так і було, – тоді російське та українське суспільство мало б все-таки пережити ці ідеї; недостатньо запозичувати їх, необхідно в певний момент життя бути цілком охопленими ними; якою б не була сама по собі старою та чи інша ідея, вона для того, хто проживає її вперше завжди нова; вона робить творчу роботу в його свідомості, асимілюючись і втілюючись разом з іншими його елементами; вона збуджує його волю до активності, до дії; між тим правосвідомість російської інтелігенції ніколи не була охоплена повністю ідеями прав особистості і правової держави, і вони не пережиті цілком нашою інтелігенцією. Але це і по суті не так. Немає єдиних ідей свободи особистості, правового порядку, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як немає капіталізму або іншої господарської або громадської організації, однакової у всіх країнах. Всі правові ідеї у свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок.

Притупленість правосвідомості російської інтелігенції та відсутність інтересу до правових ідей є результатом застарілого зла – відсутності будь-якого правового порядку в повсякденному житті російського народу. З приводу цього Герцен ще на початку п’ятдесятих років минулого століття писав: “правова незабезпеченість, споконвіку тяжіла над народом, була для нього свого роду школою. Кричуща несправедливість однієї половини його законів навчила його ненавидіти й іншу; він підкоряється їм як силі. Повна нерівність перед судом вбила в ньому будь-яку повагу до законності. Росіянин, якого б він звання не мав, ухиляється або порушує закон усюди, де це можна зробити безкарно; і абсолютно так само чинить уряд”. Давши таку безрадісну характеристику правовій неорганізованості, сам Герцен, однак, як справжній російський інтелігент додає: “Це важко і сумно зараз, але для майбутнього це – величезна перевага. Бо це показує, що в Росії позаду видимої держави не стоїть його ідеал, держава невидима, апофеоз існуючого порядку речей”.

Отже, Герцен припускає, що в цьому корінному дефекті російського громадського життя полягає відома перевага. Думка ця належала не особисто йому, а всьому колу людей сорокових років, і головним чином їх слов’янофільській групі. У слабкості зовнішніх правових форм і навіть в повній відсутності зовнішнього правопорядку в російському громадському житті вони вбачали позитивну, а не негативну сторону. Так, Костянтин Аксаков стверджував, що в той час, як “західне людство” рушило “шляхом зовнішньої правди, шляхом держави”, російський народ пішов шляхом “внутрішньої правди”. Тому відносини між народом і державцем в Росії, особливо до петровської, грунтувалися на взаємній довірі і на обопільному щирому бажанні користі. “Однак, – припускав він, – нам скажуть: або народ, або влада можуть зрадити один одному. Гарантія потрібна!” – І на це він відповідав: “Гарантія не потрібна! Гарантія є зло. Де потрібна вона, там немає добра, і нехай краще зруйнується життя, в якому немає добра ніж стояти за допомогою зла”. Це заперечення необхідності правових гарантій і навіть визнання їх злом спонукало поета гумориста Б. Н. Алмазова вкласти в уста К. С. Аксакова вірш, який починається такими рядками:

По причинам органическим
Мы совсем не снабжены
Здравым смыслом юридическим,
Сим исчадием сатаны.
Широки натуры русские,
Нашей правды идеал
Не влезает в формы узкие
Юридических начал…

В цьому вірші в дещо утрируваній формі, але по суті вірно викладалися погляди К. С. Аксакова і слов’янофілів.

Було б помилково думати, що ігнорування значення правових принципів для суспільного життя було специфічною особливістю слов’янофілів. У слов’янофілів це було тільки в більш різкій формі і епігонами їх було доведено до краю; наприклад, К. Н. Леонтьєв мало не прославляв російську людину за те, що їй стороння “вексельна чесність” західноєвропейського буржуа. Але ми знаємо, що і Герцен бачив деяку російську перевагу в тому, що в нас немає міцного правопорядку. І треба визнати загальною властивістю всієї російської інтелігенції нерозуміння значення правових норм для суспільного життя …

bio

Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович

(1868-1920)

професор, теоретик і філософ права, соціолог, розвивав ідеї неокантіанства. Син відомого криміналіста, засновника Київського юридичного товариства і  Рубежівської колонії для малолітніх злочинців, подвижник судової реформи 1864 року, Олександра Федоровича Кістяківського.

Народився в Києві, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, був виключений з університету за участь у нелегальній політичній діяльності. Потім проходив навчання в Харківському, Юрієвському (Дерптському), Берлінському та Стразбурзькому університетах під керівництвом Г.Зіммеля, В.Віндельбанда, Г. Кнаппа. В Стразбурзькому університеті Б.О.Кістяківський захистив на німецькій мові докторську дисертацію на тему «Суспільство та індивід». У 1899 році Кістяківський повернувся до Росії, де став активно співпрацювати у видавничих журналах «Питання філософії і психології», «Право», в яких публікувався під псевдонімом “Українець”.  У 1901 році разом із П.Б.Струве був редактором журналу «Проблеми ідеалізму» (1902). З 1906 року, після складання магістерського іспиту, читав лекції з державного і адміністративного права на Комерційних курсах у Москві ( незабаром були перейменовані на Комерційний інститут), був затверджений на посаді приват-доцента Московського університету на кафедрі державного права. В Ярославському Демидовському Ліцеї Кістяківський читав лекції з філософії права та державного права. У 1917 році він захистив у Харківському університеті дисертацію («Соціальні науки та право. Нарис з методології соціальних наук та загальної теорії права»), після цього очолив кафедру державного права в Київському університеті та був обраний до Київської академії наук.

Кістяківський розробляв ідеї неокантіанства баденської школи. Він вивчав право як частину культурної творчості людей, досліджував право у сфері оцінок та цілей. Заслугою Кістяківського стало глибоке обґрунтування множинності методів вивчення права; його поняття права вмістили в себе всі досягнення юридичної науки того часу.

За думкою Кістяківського, влада держави з влади силової повинна стати владою закону – в цьому сенсі важливе значення отримує судова влада, особливо громадський суд. Ці ідеї Богдан Кістяківський висловлює у майже завершеній концепції правової держави.

Метою соціології Костяківський вважав опрацювання понять “суспільство”, “особа”, “натовп”, “соціальна взаємодія”, “справедливість”, “держава”, “право” тощо. Відстоював ненасильницький, еволюційний шлях перетворень сусп-ва, здійснюваних у межах режиму законності. З повагою ставився до теорії К.Маркса, цінуючи її історизм і науковість, прагнення до причинного пояснення соціальних явищ. Разом з тим був одним з найпослідовніших критиків марксизму за його нехтування телеологічними аспектами життя, за його метафізичність і догматизм. Поділяв соціалістістичні ідеали, але підкреслював, що загальна ліквідація приватної власності на засоби виробництва і, відповідно, капіталістичні відчуження особи можливі лише за умови примату в суспільного житті абсолютної цінності права і громадянських прав. Виступав проти диктатури пролетаріату як небезпечної утопії, реалізація якої не приведе до справедливого суспільства. Концентрованим виразом його суспільно-політичних переконань, своєрідним маніфестом відстоюваного ним ліберального напряму стала стаття “На захист права” для збірки “Віхи” (1909). Розглядаючи право як загальний ідеал, критикував російську інтелігенцію за нехтування проблемами правової теорії і практики, виступав проти традиційного правового нігілізму, підкреслював, що соціалізм можливий лише як “юридичний соціалізм” або справжня правова держава, для перемоги якої потрібна тривала робота історії, у т. ч. в справі розвитку масової народної правосвідомості.

Його наукові праці у галузі правознавства присвячені здебільшого проблемам методології правничих досліджень, сутності державної влади, співвідношення конституційної, правової і соціалістичної держави. Він відстоював синтетичний підхід до розуміння права, який поєднував методи догматичної юриспруденції з методами соціологічної і психологічної шкіл права, допускав одночасне існування чотирьох різноаспектних визначень права: соціологічного, психологічного, державно-організаційного і нормативного. Розглядав право як етичну цінність, найвагоміший виразник культури сусп-ва, вважаючи, що правові норми ґрунтуються на етичній свідомості людини і завдяки діям людей, які усвідомлюють свій обов’язок, право перетворює соціально необхідне на обов’язкове. Вважав, що цінності права відносні, але вони задають формальні властивості інтелектуальної і вольової діяльності людей. На його думку, головний і найсуттєвіший зміст права складають ідеї справедливості та свободи; право не можна розглядати лише як політичний і адміністративний інструмент, воно є також основною умовою внутрішньої свободи людини. Він намагався синтезувати дві основні тогочасні концепції влади – “психологічну” та “нормативно-правову“. Втіленням правової ідеї вважав правову державу, яка, з одного боку, обмежена правами особи, а з другого – забезпечує їх дотримання. Вищим етапом державотворення вважав “державу, яка здійснює соціальну справедливість”. Констатуючи, що юридична природа соціалістичної держави поки що мало досліджена, запропонував кілька принципових положень, що мали характеризувати соціалістичну державу. Зокрема підкреслював, що соціалізм не заперечує цивільного (приватного) права, а також важливість права на гідне людини існування, яке у майбутній державі має бути забезпечене кожному не як соціальне милосердя, а в силу прав особи і громадянина.

В останні роки життя він готував до друку працю “Право та науки про право. Методологічний вступ до філософії права”, яку називав гол. своєю книгою і яка мала підбити підсумки наукових дискусій початку 20 ст. та відповісти на критику опонентів його поглядів, висловлених у попередніх публікаціях. Побачив світ лише маленький її фрагмент (вважається, що єдиний її рукопис було знищено пожежею в Ярославській друкарні 1918 під час есерівського повстання).


Праці:
  1. Идея равенства с социологической точки зрения. “Мир Божий”, 1900, № 4 (1)
  2. Категория необходимости и справедливости при исследовании социальных явлений. “Жизнь”, т. 5–6, 1900
  3. “Русская социологическая школа” и категория возможности при решении социально-этических проблем. В кн.: Проблемы идеализма. М., 1903
  4. Государство правовое и социалистическое. “Вопросы философии и психологии”, 1905, № 85
  5. Права человека и гражданина. “Вопросы жизни”, 1905, № 1
  6. Русские оппозиционные партии и украинцы. “Освобождение”, 1905, № 77
  7. В защиту научно-философского идеализма. “Вопросы философии и психологии”, 1907, кн. 1 (86)
  8. Как осуществить единое народное представительство. “Русская мысль”, 1907, № 3, 4, 6
  9. М.П. Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь. В кн.: Драгоманов М.П. Политические сочинения, т. 1. M., 1908
  10. В защиту права. Интеллигенция и правосознание. В кн.: Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции. М., 1909
  11. Реальность объективного права. “Логос”, 1910, кн. 2
  12. Право как социальное явление. “Вопросы права”, 1911, кн. 8, № 4
  13. К вопросу о самостоятельной украинской культуре. “Русская мысль”, 1911, № 5 (32)
  14. Герцен и Украина. “Украинская жизнь”, 1912, № 4
  15. Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России. M., 1912
  16. Проблемы и задачи социально-научного познания. “Вопросы философии и психологии”, 1912, кн. 2 (87)
  17. Сущность государственной власти. “Юридические записки”, 1913, № 3
  18. Наши задачи. “Юридический вестник”, 1913, кн. 1
  19. Политическое и юридическое значение манифеста 17 октября 1905 года. “Юридический вестник”, 1915, кн. 3
  20. Кризис в юриспруденции и дилетантизм в философии. “Юридический вестник”, 1914, кн. 5;. Что такое национализм? “Национальные проблемы”, 1915, № 1
  21. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. М., 1916
  22. Непрерывность правового порядка. “Юридический вестник”, 1917, кн. 17
  23. Методология и ее значение для социальных наук и юриспруденции. “Юридический вестник”, 1917, кн. 18

до бібліотеки #bravo!lib

 

підготовлено b!p