Боротьба за право

“Мета права – мир. Засоби для цього – боротьба. Допоки право буде піддаватися нападам з боку не-права (а це буде завжди), воно не позбудеться необхідності боротьби. Життя права – боротьба. Боротьба народів, державної влади, індивідів. Кожне право у світі – є результатом такої боротьби” – так починається стаття під назвою “Боротьба за право” видатного німецького правника Рудольфа Ієринга, яка побачила світ у 1872 році. В ній було викладено текст його недавньої доповіді перед Віденським юридичним товариством, яку слухачі зустріли з неймовірним інтересом та захватом. З моменту своєї публікації стаття набула величезного поширення та нестримно-швидко була перекладена на всі європейські мови. Сам автор в передмові до чергового перевидання “Боротьби за право” зазначає, що для нього така популярність є несподіванкою, проте він пояснює це переконанням широкої публіки у правильності головного погляду, викладеного ним у статті.

Цей головний погляд, як зазначає сам Ієринг, має суто етико-практичне значення для читача. Це не про теорію, а про те, як людина повинна мислити та діяти, якщо вона хоче досягти порядку та справедливості навколо себе.

Ідея того, що право живе лише тоді, коли за нього йде боротьба – була новаторською для свого часу. Більше того, її осмислення необхідне і сьогодні. Право не створюється органічним чином, як вважали попередники Ієринга в історичній школі юриспруденції. Воно не є простим відображенням течії часу і її наслідком – реальності. Право це результат безперервної роботи не тільки держави та його правотворчого інструменту, – а в першу чергу є результатом боротьби самого народу. Кожна людина, яка зустрічається із необхідністю захищати своє право – приймає участь у цьому процесі та робить свій вклад у світову ідею права. Проте далеко не всі люди борються. Деякі, і таких, мабуть більшість, “ходять протоптаними стежками дикого правового поля” – що означає, наприклад, бездіяльність через повну зневіру у ефективність юридичних засобів захисту.

І з точки зору свого життєвого досвіду такі люди мають рацію. Ілюструючи таку ситуацію Ієринг наводить влучний приклад: людина, яка не тяжкою працею здобула власність, а без жодних зусиль успадкувала її, може не погодитися із тим, що “власність є праця”. Так само і люди, які ніколи не боролися за свої права, а відтак не приймали жодної участі у розбудові правової реальності, сприймають існуючу несправедливість як природний стан речей. І як би вони не виправдовували свою бездіяльність – по факту вони нічого не зробили для того, щоб захистити свої права. І це єдине, що має значення. Якщо ж мова йде не про бездіяльність, а про протиправну діяльність (я не маю на увазі самоправство, оскільки інколи це єдиний розумний спосіб реалізації права) – такі люди вже поза правомірністю. Вони безумовно завдали суспільству більшої шкоди, ніж та частина людей, які нічого не робили. Але, здається, саме такі люди, що мають досвід протиправної боротьби за власні інтереси, у своїй більшості і є носіями мандату правотворчості у нашій країні. Ці люди примножують не-право навколо себе та вступають у пряме протистояння з тими, хто бореться за право. І це має ключове для нашої історії значення.

Визнання всіма безумовної влади права та безперервна боротьба за нього – єдиний шлях цивілізаційного розвитку. Підтвердженням тому, серед іншого, є те, що у роки, коли була опублікована досліджувана нами стаття, розвинуті європейські країни були на порозі “Доби надійності”. Це був найбільш тривалий період стабільного розвитку та миру в Європі (1872-1914). Науково-технічний прогрес, перша хвиля глобалізації. Всі могли купувати іноземну валюту та товари у необмеженій кількості. Паспортний контроль існував лише в Росії та Турції. Здавалось, що людство дійсно готове до того, щоб називатись цивілізованим. Англійський історик Дж. Тейлор зазначав, що до Першої світової війни “розсудливий та законослухняний громадянин міг прожити все життя і не помітити присутність держави, за виключенням пошти та поліцейського”.

Таким чином, наша бездіяльність у боротьбі за наше право є ще менш виправданим, за бездіяльність людей тих часів. Вони досягли певної стабільності, що забезпечувало певний баланс справедливості, – достатньо було б захищати існуючий стан речей.  Але вони на цьому не зупинялись. Перша світова війна поклала край імперіям, але по суті стала й вирішенням кризи представництва – аристократи та монархічні сім’ї почали втрачати свою легітимність. На заході монархи вже були більше схожі на супер-зірок, популярність яких була їх єдиним виправданням і наслідком їх політичної імпотенції. Як пише відомий політолог Ян-Вернер Мюлер, тим часом наука довела, що в природі не існує ніякого об’єктивного сенсу, підірвавши й “божественне походження” влади монарха. Видатний соціолог Макс Вебер пише: “доля культурної епохи, що скуштувала плоду з дерева пізнання, полягає у необхідності зрозуміти, що сенс світобудови не розкривається її дослідженням, якими б досконалими її методи не були; що ми самі мусимо надати їй сенсу; що “світогляди” ніколи не можуть бути продуктом знання, яке розвивається, і, отже, ті вищі ідеали, які нас найдужче надихають, в усі часи знаходять своє вираження лише у боротьбі з іншими ідеалами, котрі для інших людей будуть такими ж святими, як і наші для нас”. І це була безперервна боротьба за право, яке за своєю ідеєю протиставляло себе комунізму та фашизму. Європейське суспільство, занурене у аскетичний протестантизм, сформувало цілий клас професіоналів, які генерували капітали та сприяли поширенню капіталістичного духу. Як наслідок вони отримали вільну ринкову економіку, представницьку демократію, дієві правові системи, що забезпечують високий рівень свобод, соціального захисту та добробуту населення. Європейський світогляд – все те, про що були Євромайдан та Революція гідності.

З іншого боку, на території російської імперії, в складі якої була і Україна, науковий прогрес у вигляді залізної дороги витіснив чумаків, які все ще їздили у Крим за сіллю. Але що стосується добробуту громадян – порівняння будуть зайвими: західні країни “мали імперії”, а Росія “була імперією”. В той час коли європейські країни керувалися конституціями, а не волею монархів, Миколай ІІ все ще був самодержавцем, який висміював можливість участі народу в управлінні. Вимушені ліберальні реформи 1905 року в Російській імперії, за висловом Макса Вебера, були лише “псевдо-конституціоналізмом”. Як пише нідерландський письменник та історик Геерт Мак, – Миколай II вважав імперію своїм помістям і навіть під час загального перепису 1897 року у графі “рід занять” зазначив себе як “землевласник”

З огляду на вищезазначене, в цілому населення російської імперії, юридично не мало засобів для боротьби за право. Воно завжди було тим, що могло бути пригнічене режимом. Миколай II неодноразово публічно демонстрував своє зверхнє ставлення до права. Будь-які, навіть мирні, демонстрації жорстоко придушувалися (наприклад, кривава неділя 1905 року). І так було завжди з моменту як Московія зрадила Русі з золотоодиницями, – що відповідним чином позначилося на правосвідомості більшості населення. Тут можна згадати відому фразу, авторство якої приписують від Н. Бонапарта до О. Пушкіна: «Пошкреби росіянина – знайдеш татарина». Над формуванням цієї правосвідомості століттями працювала репресивна ординська система управління, яка була запозичена у китайців та базувалася на засадах конфуціанства. Як зазначив історик-китаєзнавець Леонард Переломів, конфуціанська правосвідомість, серед іншого, полягає в тому, що кожен член суспільства з народження і до своєї смерті повинен був у повсякденному житті керуватися Правилами, які органічно пов’язували суспільство з державою через спільні цінності. Щоб закріпити це в свідомості своїх учнів, Конфуцій закликав до заборони дивитися, слухати, говорити і робити те, що не відповідає Правилам (Лунь юй. XII, 1). Конфуцій також вчив: «Доброчесність благородних мужів – вітер, чеснота малих людей – трава. Куди дме вітер, туди і схиляється трава» (Лунь юй. XII, 9). Одна з центральних ідей цього учення полягає в тому, що «не держава для людини, а людина для держави». Це повністю відповідає холопському світогляду і знаходиться у категоричній опозиції принципу верховенства права.

Таким чином, у населення російської імперії століттями формувалося, так зване, холопське мислення. Саме тому в Москві, на відміну від вільних руських міст, ніколи не було громадянської самосвідомості і віче. Як зазначив німецький мандрівник Сигізмунд Герберштейн в своїх «Записках про московітскі справи»: «Всі вони називають себе холопами, тобто рабами государя … Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі». Про таких людей Ієринг словами Канта каже наступне: “той, хто стає живим хробаком, чи може потім скаржитися, що його розчавили?”.

Лише наприкінці XIX століття в російській імперії під впливом зближення із Францією та Германією почали зароджуватися ідеї лібералізму та вільної юриспруденції. Проте і вони не знали свого розвитку, оскільки дуже скоро були придушені більшовиками, які у XX столітті відродили кріпацтво. Тільки експлуататором, у цьому випадку, стала державна машина. Стрижнем же радянської нової диктатури став новий правлячий клас – партія більшовиків, а її стовпом суспільство, що складається в своїй більшості з старих «холопів» – «пролетаріату». У подальшому партія приймала тільки законодавчі акти, метою яких було виключно забезпечення тотального контролю над усіма сферами життя та закріпленню холопської правосвідомості.

Як пише відомий російський журналіст Олександр Невзоров, інакшою Росія бути просто не здатна. Це приречена країна. Якщо вона зрадить своїм принципам управління – вона розвалиться. Саме сформований конфуціанською системою управління тип мислення продовжує домінувати в путінській Росії. Це патологія почуття права, яка розвивалася під впливом брехні, страху, масових вбивств, ґвалтувань та війн. Холопське мислення, вочевидь, – все те, проти чого були Євромайдан та Революція гідності.

Адже на це і був розрахунок – чи не так? Вважати, що раптове рішення про непідписання угоди про асоціацію з ЄС не зустріне народний супротив, могли тільки із розрахунку того, що у суспільстві домінує холопська правосвідомість. Вона ж є тотожністю не-боротьби та прийняття не-права. Але, мабуть, не було враховано, що коли хочуть поглумилися над символами незалежності, свободи і справедливості в українців детонують почуття, які 17 березня 1917 року вивели 100 тисячний люд на демонстрації у Києві (утворення Української Центральної Ради). Тоді, навіть самі українці здивувались – ми існуємо! Наша значна частина населення, так чи інакше, на відміну від холопів, постійно знаходилась у боротьбі за право. Нас ніхто не спонукав до самості, навпаки – для Заходу ми завжди були “буферною зоною”. Це скоріше та особливість, яку Ієринг називав “характером народу”. Мабуть, ця особливість ще не є правосвідомістю, проте є тим, що її наполегливо визначає і робить можливим розвиток у певному напрямку. Інакше кажучи, – як і окремому українцю, нашій нації в цілому притаманний достатньо високий рівень гостинності, працьовитості та патріотизму. Це стрижневі риси характеру, які визначають нашу відкритість, наполегливість та почуття гідності.

Наприкінці XX століття ці риси визначили нашу незалежність. А у 2014 році трапилося те, що, без всяких сумнівів, можна ознаменувати остаточним становленням нашої державності з зовнішньополітичної та культурної точок зору. Речі були названі своїми іменами, – ворог перестав ховатися під маскою брата. І разом з тим, ми залишились наодинці із власними демонами – корупцією та правовим нігілізмом, синтезом яких є тотальна несправедливість.

Але цих демонів вже не здолати майданом. Заміниш одних на інших – що зміниться? В українській політиці сьогодні та ж сама криза представництва, що була у західній Європі на початку XX століття. Сьогоднішні депутати – ті ж самі парламентарії XIX століття, для яких боротьба за право може бути прирівняна до самоліквідації. Вони, у більшості випадків, отримували власність та права у спадок, на підставі традиції та походження своєї крові. Таким чином, їх уявлення про боротьбу за право могло бути дещо викривленим, проте одночасно історично виправданим. Наші ж парламентарії отримують свої активи та права в результаті протиправної боротьби за власні інтереси. Відбувається це за рахунок порушення прав інших осіб та інтересів суспільства. Такий порядок речей не виправдовується жодною ідеєю, жодними правилами чи традиціями, – це все засновується на брехні, яка продукується у великій кількості в реальному часі. Декларується боротьба за право, а насправді – протиправна боротьба інтересів окремих фінансових груп. В обох випадках – представленість народу є сумнівною, якщо ж тільки суспільство добровільно не вирішило жити заради збагачення невеликої групи осіб.

Вихід з цієї кризи – розвиток. Єдиний шлях до розвитку – безперервна та завзята боротьба всієї нації за право. І в цьому, як вже було зазначено, не можна покладатися на наших законотворців. Зрадо-переможна істерія, священні війни у соціальних мережах, – все це відволікає від основної мети, у яку має бути залучене все суспільство. Цим і користуються ті, хто продовжують протиправно боротись за свої власні інтереси. Представлені в Раді популістські політичні сили –  як і свого часу “монархи супер-зірки” – прикмета імпотенції авторитарності. Вони критично-залежні від своєї популярності у суспільстві, – тож головне не бути ними керованими. А це означає повну відмову від холопської правосвідомості. Замість цього суспільство, за словами Ієринга, має охопити настрій, з якого право буде отримувати свою рушійну силу. Цей настрій має проявити себе у мужньому та наполегливому правовому відчутті кожного з нас.

Але цей шлях боротьби за право повинен мати свої чек-пойнти. Такі-собі орієнтири. Адже правовий дух суспільства, не в останню чергу, живиться успіхами боротьби. Про які успіхи йдеться? Наприклад, з огляду на положення Конституції України видається очевидним, що суспільство повинно мати (1) права на вільне придбання та продаж землі, (2) права на захист себе, близьких та свого майна за допомогою зброї, (3) права на мирні зібрання та (4) референдум, реалізація яких забезпечувалася прозорими та справедливими законами. Хіба не до цього ми мали прийти після стількох років обкрадання та двох майданів? Наші вимоги до правової системи повинні бути наполегливими та конкретними.

Адже ситуація в якій людина, право якої було грубо порушено, не намагається його відновити, – характеризує у першу чергу саму людину, а не право. І тому мова йде не про створення судових справ всюди, де це можливо, а лише про захист прав там, де їх порушення базується на неповазі до прав та свобод людини. У випадку, де законом чітко встановлено порядок захисту порушеного права – необхідно йти по цьому шляху. Недостатньо відмовитися від такого механізму, посилаючись на те, що він нав’язаний кимось іншим. У такому випадку необхідно представити свій варіант захисту права, більш ефективний та такий, що не порушує прав інших осіб. Варіанту “нічого не робити” не повинно існувати. Його і не існує поза холопським світоглядом.

Загальна боротьба за право має бути стрижнем громадянського суспільства. Ця боротьба повинна бути узгоджена – і в цьому сьогодні допоможуть соціальні мережі. Ця боротьба повинна бути почутою – і в цьому вже допоможуть соціальні медіа. Необхідно набратися духу та, як наполягав радянській дисидент Есенін-Вольпін, перестати брехати та відноситися до режиму так, немов і він не бреше (навіть за умови, коли всім добре відомо, що таки бреше). Таким чином і ми повинні поважати право та боротися за нього, так, немов дійсно віримо, що законні засоби його захисту є ефективними. Що трапиться, якщо громадяни діятимуть виходячи з того припущення, що у них є права? Якщо це зробить одна людина, вона стане мучеником, якщо два, їх назвуть ворожою організацією, якщо тисячі – ворожим рухом, але якщо це буде робити кожний, влада буде вимушена прийняти нову правову реальність. І засоби захисту неодмінно стануть ефективними, але лише тоді, коли весь народ, охоплений мужнім духом права, культивує дике правове поле України. Оскільки будь-яке інше досягнення “справедливості”, окрім як демократичним та правовими засобами, є шляхом до створення соціалістичних та фашистських форм. А у випадку, якщо оберемо бездіяльність за холопським принципом – отримаємо авторитаризм та плутократію. Не хочеться щоб таким шляхом пішла і Україна.

Ієринг наводить приклад, який навіть крізь віки не втрачає своєї гостроти. В його часи люди частенько насміхалися над англійськими мандрівниками, які іноді витрачали вдесятеро більше зусиль та часу у боротьбі за своє порушене право в готелі чи таксі. І боролися вони так, немов, це була боротьба за права всієї Англії. Місцеві сміялися над такими диваками, проте, за словами Ієринга, в цьому і є суть старої Англії. На рідній британській землі ніхто не наважиться обдурити свого одноплемінника, – собі буде дорожче. Це не про скупість, просто за кожним англійським фунтом-стерлінгом – тисячоліття їх політичної та соціальної боротьби за право.

Відомий вираз про те, що кожен народ має той уряд, на який він заслуговує, по суті, означає теж саме, що не-боротьба народу визначає кількість не-права, яке цей народ оточує. За показником корумпованості в 2016 році організація Transparency International поставила Україну на 131 місце в світі, тоді як найбільш корумпований член Євросоюзу, Греція, зайняла 69 місце, а Німеччина — 10-е. 


Автор: Кирило Пасенюк, адвокат, Партнер юридичної групи Фірма