Богдан кістяківський
НА ЗАХИСТ ПРАВА
Відома стаття українського правника, яка була надрукована у збірнику «Віхи» (1909)
FYI: у цій статті автор, критикуючи рівень правової свідомості російського суспільства, вважає себе її частиною. Для 19ого та початку 20ого століття серед українських науковців це було достатньо поширеним явищем. Проте, більшість з них характеризувались ліберальними поглядами, які суттєво контрастували з домінуючим та традиційним в россійському суспільстві світосприйняттям.

Детальніше про автора...
~
Інтелигенція і правосвідомість
Право не може бути поставлено поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість або релігійна святиня. Його значення більш відносне, його зміст створюється почасти мінливими економічними і соціальними умовами. Відносне значення права дає привід деяким теоретикам дуже низько визначати його цінність. Одні бачать у праві тільки етичний мінімум, інші вважають його невід'ємним елементом примусу, тобто, насильства. Якщо це так, то немає підстави дорікати нашій інтелігенції в ігноруванні права. Вона прагнула до більш високих і безвідносних ідеалів і могла знехтувати на своєму шляху цією "другорядною" цінністю.
Але духовна культура складається не лише з цінністних змістів. Її значну частину складають інші формальні властивості інтелектуальної та вольової діяльності. А зі всіх формальних цінностей право, як найбільш досконало розвинена і майже конкретно відчутна форма, відіграє найважливішу роль. Право в набагато більшому ступені дисциплінує людину ніж логіка і методологія або ніж систематичні випробування волі. Головне ж, на противагу індивідуальному характеру цих останніх дисциплінуючих систем, право - переважно соціальна система і водночас єдина соціально дисциплінуюча система. Соціальна дисципліна створюється тільки завдяки праву: дисципліноване суспільство і суспільство з розвиненим правовим порядком - тотожні поняття.
З цієї точки зору і зміст права виступає в іншому світлі. Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода. Правда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна духовна вільна свобода можлива тільки при існуванні зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої.
Якщо мати на увазі це всебічне дисциплінуюче значення права і звітувати собі про те, яку роль воно відіграло в духовному розвитку російської інтелігенції, то результати вийдуть вкрай невтішні. Російська інтелігенція складається з людей, які ні індивідуально, ні соціально недисципліновані. І це пов'язане з тим, що російська інтелігенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому цінність; з усіх культурних цінностей право знаходилося в неї у найбільшому загнанні. За таких умов у нашій інтелігенції не могла мати і міцну правосвідомість, навпаки, остання знаходиться на вкрай низькому рівні розвитку.
I
Правосвідомість російської інтелігенції могла б розвиватися у зв'язку з розробкою правових ідей в літературі. Така розробка була б разом з тим показником правової свідомості. Напружена діяльність свідомості, невпинна робота думки в якому-небудь напрямку завжди отримують своє вираження в літературі. У ній насамперед ми повинні шукати свідчень про те, якою є наша правосвідомість. Але тут ми натрапляємо на вражаючий факт: в "багатій" російській літературі в минулому немає жодного трактату, жодного етюду про право, які мали б суспільне значення. Наукові юридичні дослідження в нас, звичайно, були, але вони завжди становили надбання тільки фахівців. Не вони нас цікавлять, а література, яка здобула суспільне значення; в ній же не було нічого такого, що здатне було б пробудити правосвідомість нашої інтелігенції. Можна сказати, що в ідейному розвитку російської інтелігенції, оскільки вона відображається в літературі, не брала участі жодна правова ідея. І тепер в тій сукупності ідей, з якої складається світогляд нашої інтелігенції, ідея права не має ніякого значення. Література є саме свідком цієї прогалини в нашій суспільній свідомості.
John Locke
Як не схожий в цьому відношенні наш розвиток на розвиток інших цивілізованих народів?

У англійців у відповідну епоху ми бачимо з одного боку трактати Гоббса "Про громадянина" і про державу у "Левіафані" та Фільмера про "Патріарха", а з іншого - твори Мільтона на захист свободи слова і друку, памфлети Лільборна і правові ідеї зрівнювачів - "левелерів". Найбурхливіша епоха в історії Англії породила і найбільш крайні протилежності правових ідей. Але ці ідеї взаємно не знищили одна одну, і свого часу було створено порівняно стерпний компроміс, який отримав своє літературне вираження в етюдах Локка "Про уряд".


У французів ідейний зміст освічених людей у XVIII столітті визначався далеко не лише природничо-науковими відкриттями і натурфілософськими системами. Навпаки, велика частина всієї сукупності ідей, що панували в головах французів цього століття відродження, безсумнівно, була запозичена з "Духу законів" Монтеск'є і "Суспільного договору" Руссо.
Це були суто правові ідеї; навіть ідея суспільного договору, яку в середині XIX століття неправильно витлумачили в соціологічному, сенсі визначення генезису громадської організації, була зумовлена переважно правовою ідеєю, що встановлювала вищу норму для регулювання суспільних відносин.
У німецькому духовному розвитку правові ідеї відіграли не меншу роль. Тут до кінця XVIII століття вже була створена міцна багатовікова традиція завдяки Альтузію, Пуфендорфу, Томазо і Хр. Вольфу. Нарешті в передконституційну епоху, яка була разом з тим і епохою найбільшого розквіту німецької духовної культури, право вже визнавалося невід'ємною складовою частиною цієї культури. Згадаймо хоча б, що три представники німецької класичної філософії - Кант, Фіхте і Гегель - приділили дуже помітне місце у своїх системах філософії права. В системі Гегеля філософія права займала виняткове становище, і тому він поспішив її викласти одразу після логіки або онтології, тим часом як філософія історії, філософія мистецтва і навіть філософія релігії так і залишилися їм ненаписаними та були видані тільки після його смерті за записками його слухачів. Філософію права культивувало і більшість інших німецьких філософів, як Гербарт, Краузе, Фриз та інші. У першій половині XIX століття "Філософія права" була, безсумнівно, найбільш часто зустрічною філософською книгою в Німеччині. Але, крім цього, вже у другому десятиріччі того ж століття виник славнозвісний спір між двома юристами - Тібо і Савіньї - "Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства". Суто юридичний спір цей мав глибоке культурне значення; він зацікавив все освічене суспільство Німеччини і сприяв більш інтенсивному пробудженню його правосвідомості. Якщо цей спір ознаменував остаточний занепад ідей природного права, то в той же час він привів до тріумфу нової школи права - історичної. З цієї школи вийшла така чудова книга, як "Звичайне право" Пухти. З нею часто пов'язують розвиток нової юридичної школи германістів, що розробляють і намагаються відстояти німецькі інститути права на противагу римському праву. Один з послідовників цієї школи, Безелер, у своїй відомій книзі "Народне право і право юристів" відтіняв значення народної правосвідомості ще більше, ніж це зробив Пухта у своєму "Звичайному праві".
Нічого подібного в розвитку нашої інтелігенції не можна вказати. В нас при всіх університетах створені юридичні факультети; деякі з них існують більше ста років; є у нас і півдесятка спеціальних юридичних вищих навчальних закладів. Все це складе на всю Росію близько півтораста юридичних кафедр. Але жоден з представників цих кафедр не дав не лише книги, але навіть правового етюду, який мав би широке суспільне значення і вплинув би на правосвідомість нашої інтелігенції. В нашій юридичній літературі не можна вказати навіть жодної статейки, яка висунула б вперше хоча б таку по суті не глибоку, але все-таки вірну і бойову правову ідею, як ієрінгівська "Боротьба за право". Ні Чичерін, ні Соловйов не створили чого-небудь значного в галузі правових ідей. Та й те добре, що вони дали, виявилося майже безплідним: їх вплив на нашу інтелігенцію був мізерним; менш за все знайшли в ній відголос саме їх правові ідеї. Останнім часом у нас висунуті ідея відродження природного права та ідея інтуїтивного права. Говорити про значення їх для нашого суспільного розвитку поки передчасно. Однак ніщо досі не дає підстави припустити, що вони будуть мати широке суспільне значення.
Насправді де в цих ідеях той зовнішній вигляд, та визначена формула, які зазвичай надають ідеям еластичність і допомагають їх поширенню? Де та книга, яка була б здатна пробудити при посередництві цих ідей правосвідомість нашої інтелігенції? Де наш "Дух законів", наш "Суспільний договір"?
Нам можуть сказати, що російський народ вступив надто пізно на історичний шлях, що нам непотрібно самостійно виробляти ідеї свободи і прав особистості, правового порядку, конституційної держави, що всі ці ідеї давно сказані, розвинуті в деталях, втілені, і тому нам залишається тільки їх запозичувати. Якби це було навіть так, то і тоді ми мали б все-таки пережити ці ідеї; недостатньо запозичувати їх, необхідно в певний момент життя бути цілком охопленими ними; наскільки старою б не була ідея права, для тих, хто переживає її впреше - вона завжди буде новою; вона робить творчу роботу в його свідомості, асимілюючись і втілюючись разом з іншими його елементами; вона збуджує його волю до активності, до дії; між тим правосвідомість російської інтелігенції ніколи не була охоплена повністю ідеями прав особистості і правової держави, і вони не пережиті цілком нашою інтелігенцією. Але це і по суті не так. Немає єдиних і одних <і> тих самих ідей свободи особистості, правового порядку, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як немає капіталізму або іншої господарської або громадської організації, однакової у всіх країнах. Всі правові ідеї у свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок.

II
Притупленість правосвідомості російської інтелігенції та відсутність інтересу до правових ідей є результатом застарілого зла - відсутності якогось правового порядку в повсякденному житті російського народу. З приводу цього Герцен ще на початку п'ятдесятих років минулого століття писав:
"Правова незабезпеченість, споконвіку тяжіла над народом, була для нього свого роду школою. Кричуща несправедливість однієї половини його законів навчила його ненавидіти й іншу; він підкоряється їм як силі. Повна нерівність перед судом вбила в ньому будь-яку повагу до законності. Росіянин, якого б він звання не мав, ухиляється або порушує закон усюди, де це можна зробити безкарно; і абсолютно так само чинить уряд "

Олекса́ндр Іва́нович Ге́рцен
(1812-1870)
Давши таку безрадісну характеристику нашій правовій неорганізованості, сам Герцен, однак, як справжній російський інтелігент додає: "Це важко і сумно зараз, але для майбутнього це - величезна перевага. Бо це показує, що в Росії позаду видимої держави не стоїть його ідеал, держава невидима, апофеоз існуючого порядку речей ".
Отже, Герцен припускає, що в цьому корінному дефекті російського громадського життя полягає відома перевага. Думка ця належала не особисто йому, а всьому колу людей сорокових років, і головним чином їх слов'янофільській групі. У слабкості зовнішніх правових форм і навіть в повній відсутності зовнішнього правопорядку в російському громадському житті вони вбачали позитивну, а не негативну сторону. Так, Костянтин Аксаков стверджував, що в той час, як "західне людство" рушило "шляхом зовнішньої правди, шляхом держави", російський народ пішов шляхом "внутрішньої правди". Тому відносини між народом і державцем в Росії, особливо до петровської, грунтувалися на взаємній довірі і на обопільному щирому бажанні користі. "Однак, - припускав він, - нам скажуть: або народ, або влада можуть зрадити один одному. Гарантія потрібна!" - І на це він відповідав: "Гарантія не потрібна! Гарантія є зло. Де потрібна вона, там немає добра, і нехай краще зруйнується життя, в якому немає добра ніж стояти за допомогою зла". Це заперечення необхідності правових гарантій і навіть визнання їх злом спонукало поета гумориста Б. Н. Алмазова вкласти в уста К. С. Аксакова вірш, який починається такими рядками:
По причинам органическим
Мы совсем не снабжены
Здравым смыслом юридическим,
Сим исчадьем сатаны.
Широки натуры русские,
Нашей правды идеал
Не влезает в формы узкие
Юридических начал и т. д.
В цьому вірші в дещо утрируваній формі, але по суті вірно викладалися погляди К. С. Аксакова і слов'янофілів. Було б помилково думати, що ігнорування значення правових принципів для суспільного життя було особливістю слов'янофілів. У слов'янофілів це були тільки в більш різкій формі і епігонами їх було доведено до краю; наприклад, К. Н. Леонтьєв мало не прославляв російську людину за те, що їй стороння "вексельна чесність" західноєвропейського буржуа. Але ми знаємо, що і Герцен бачив деяку нашу перевагу в тому, що в нас немає міцного правопорядку. І треба визнати загальною властивістю всієї нашої інтелігенції нерозуміння значення правових норм для суспільного життя ...
III
Характеризуючи правосвідомість російської інтелігенції, ми розглянули її ставлення до двох основних видів права - до прав особистості і до об'єктивного правопорядку. Зокрема, ми спробували визначити, як ця правосвідомість відбивається на вирішенні питань організаційних, тобто основних питань конституційного права в широкому сенсі. На прикладі наших інтелігентських організацій ми намагалися з'ясувати, наскільки наша інтелігенція здатна брати участь у правовій реорганізації держави, тобто втіленні державної влади з влади сили у владу права. Але наша характеристика була б неповна, якби ми не зупинилися на ставленні російської інтелігенції до суду. Суд є та установа, в якій перш за все констатується і встановлюється право. У всіх народів, раніше ніж розвинулося визначення правових норм шляхом законодавства, ці норми відшукувалися, а іноді і творилися шляхом судових рішень (судова правотворчість). Сторони, вносячи спірні питання на вирішення суду, відстоювали свої особисті інтереси; але кожна намагалась довести "своє право", посилаючись на те, що на її стороні об'єктивна правова норма. Суддя в своєму рішенні давав авторитетне визначення того, в чому полягає діюча правова норма, причому спирався на суспільну правосвідомість. Високо тримати прапор права і вводити в життя нове право суддя міг тільки тоді, коли йому допомагало жива й активна правосвідомість народу. Згодом ця суддівська правотворчість була частково закрита законодавчою правотворчістю держави. Введення конституційних форм державного устрою призвело до того, що в особі народного представництва (парламент) було створено законодавчий орган держави, покликаний безпосередньо висловлювати народну правосвідомість. Але навіть законодавча діяльність народного представництва не може усунути значення суду для здійснення панування права в державі. У сучасній конституційній державі суд є перш за все хранителем чинного права; але потім, застосовуючи право, він продовжує бути і творцем нового права. Саме в останні десятиліття юристи теоретики звернули увагу на те, що ця роль суду збереглася за ним, незважаючи на існуючу систему законодавства, що дає перевагу писаному праву. Цей новий, з точки зору ідеї конституційної держави, погляд на суд починає проникати і в новітні законодавчі кодекси. Швейцарський цивільний кодекс, одноголосно затверджений обома палатами народних представників 10 го грудня 1907 року, висловлює його в сучасних термінах; перша стаття кодексу наказує, щоб в тих випадках, коли правова норма відсутня, суддя вирішував на підставі правила, яке він встановив би, "якби був законотворцем". Отже, у найбільш демократичного та передового європейського народу суддя визнається таким же виразником народної правосвідомості, як і народний представник, покликаний створювати та приймати закони; іноді окремий суддя має навіть більше значення, так як в деяких випадках він вирішує питання одноосібно, хоча і не остаточно, бо завдяки інстанційній системі його рішення може бути оскаржене до вищої інстанції. Все це показує, що народ з розвиненою правосвідомістю повинен цікавитися і дорожити своїм судом як хранителем і органом свого правопорядку.
Яке ж, однак, ставлення нашої інтелігенції до суду? Відзначимо, що організація наших судів, створена Судовими Статутами Олександра II 20-го листопада 1864 р по принципам, покладеним в її основу, цілком відповідає тим вимогам, які пред'являються до суду в правовій державі. Суд з такою організацією цілком придатний для насадження істинного правопорядку. Дієві судової реформи були натхнені прагненням шляхом нових судів підготувати Росію до правовому ладу. Перші реорганізовані суди за своїм особовим складом викликали дуже райдужні надії. Спершу і наше суспільство поставилося з живим інтересом і любов'ю до наших нових судів. Але тепер, через понад сорок років, ми повинні з сумом визнати, що це була ілюзія і у нас немає хорошого суду. Правда, вказують на те, що з перших же років вступу в життя Судових Статутів і до теперішнього часу вони піддавалися неодноразово так званому "псуванню". Це абсолютно вірно; "Псування" проводилося головним чином в двох напрямках: по-перше, цілий ряд справ, переважно політичних, було вилучено з відання загальних судів і підпорядкований особливим формам слідства і суду; по-друге, незалежність суддів все більш скорочувалася і суди становились у все біль більш залежне становище до всіх сил. Уряд переслідував при цьому виключно політичні цілі. Уряд зумів загіпнотизувати увагу нашого суспільства в цьому напрямку і суспільство цікавилося лише політичною роллю суду. Навіть на суд присяжних у нас існувало лише дві точки зору: або політична, або загальногуманітарна; в кращому випадку, в суді присяжних у нас бачили суд совісті в сенсі пасивного людинолюбства, а не діяльної правосвідомості. Звичайно, може бути, по відношенню до кримінального суду політична точка зору при наших суспільних умовах була неминуча. Тут боротьба за право перетворювалася в боротьбу за той чи інший політичний ідеал.
Але вражає байдужість нашого суспільства до громадянського суду. Широкі верстви суспільства зовсім не цікавляться його організацією і діяльністю. Наша загальна преса ніколи не займається його значенням для розвитку нашого права, вона не повідомляє даних про найбільш важливі, з правової точки зору, рішення і якщо і згадує про суд, то тільки через сенсаційні процеси. Тим часом, якби наша інтелігенція контролювала і регулювала наш громадянський суд, який поставлений в порівняно незалежне становище, то він міг би надати величезний вплив на зміцнення і розвиток нашого правопорядку. Коли говорять про нестійкість у нас громадянського правопорядку, то звичайно вказують на дефектність нашого матеріального права. Дійсно, наше зведення цивільних законів є архаїчним, а кодексу торговельного права у нас зовсім немає, і деякі інші галузі цивільного обороту майже не регулювалися точними нормами писаного права. Але тим більше значення мав би мати у нас цивільний суд. У народів з розвиненою правосвідомістю, як, наприклад, у римлян і англійців, при тих же умовах розвивалася струнка система неписаного права, а у нас цивільний правопорядок залишається все в тому ж нестійкому положенні. Звичайно, і у нас є право, створене судовими рішеннями; без цього ми не могли б існувати, і це випливає вже з факту відомої сталості в діяльності судів. Але ні в одній країні практика верховного касаційного суду не є такою нестійкою і суперечливою, як у нас; жоден касаційний суд не скасовує так часто своїх власних рішень, як наш сенат. Останнім часом і на рішення Цивільного Касаційного Департаменту Сенату сильно впливали мотиви, абсолютно чужі праву; згадаємо хоча б різку зміну фронту з 1907 р по відношенню до ст. 683 зведення цивільних законів, що регулює питання про винагороду осіб, потерпілих при експлуатації залізниць. Але безсумнівно, що в мінливості нашого верховного касаційного суду винне значною мірою і наше суспільство, байдуже до міцності і розумності пануючого серед нього громадянського правопорядку. Навіть наші теоретики юристи мало цим цікавляться, і тому наша сенатська касаційна практика майже зовсім не розроблена. У нас немає навіть спеціальних органів друку для виконання цих завдань; так, єдина щотижнева газета "Право", присвячена відстоюванню і розробці формального права, існує тільки десять років.
Яка є правосвідомість нашого суспільства, таким є і наш суд. Тільки з перших складів наших реформованих судів можна назвати поодинокі імена осіб, що зробили позитивний вплив на нашу суспільну правосвідомість; в останні ж два десятиліття з наших судів не вийшов жоден суддя, який придбав би загальну популярність і симпатії в російській суспільстві; про колегії суддів, звичайно, годі й говорити. "Суддя" не є у нас почесним званням, яке свідчить про неупередженість, безкорисливість, високому служінні тільки інтересам права, як це буває у інших народів. У нас не існує безстороннього кримінального суду; навіть більше, наш кримінальний суд перетворився в якесь знаряддя помсти. Тут, звичайно, політичні причини грають найбільш вирішальну роль. Але і наш громадянський суд стоїть далеко не на висоті своїх завдань. Невігластво, недбалість деяких суддів прямо вражають, більшість же ставиться до своєї справи, що вимагає невпинної роботи думки, без будь-якого інтересу, без вдумливості, без усвідомлення важливості і відповідальності свого становища. Люди, які добре знають наш суд, запевняють, що скільки-небудь складні й заплутані юридичні справи вирішуються не на підставі права, а в силу тієї чи іншої випадковості. У кращому випадку талановитий і працьовитий повірений висуває при розборі справи ті чи інші деталі, які свідчать на користь його довірителів. Однак часто вирішальним елементом є навіть не видимість права або позірна право, а зовсім сторонні міркування. В широких верствах російського суспільства відсутня і справжнє розуміння значення суду і повага до нього; це особливо позначається на двох елементах з товариства, що беруть участь в кожному суді, - свідках і експертах. Надзвичайно часто в наших судах доводиться переконуватися, що свідки і експерти зовсім не усвідомлюють свого справжнього завдання - сприяти з'ясуванню істини. Наскільки легковажно деякі кола нашого суспільства ставляться до цього завдання, показують такі неймовірні, але досить ходячі терміни, як "достовірний" або "чесний лжесвідок". "Швидкого суду" для цивільних справ у нас вже давно немає; наші суди завалені такою масою справ, що справи, які проходять через усі інстанції, тягнуться у нас близько п'яти років. Нам можуть заперечити, що непомірна обтяженість суду є головною причиною недбалого і трафаретного ставлення суддів до своєї справи. Але ж при підготовленості і поінформованості суддів, при інтересі до суду як з боку його представників, так і з боку суспільства робота кипіла б, справи вирішувалися б і легше, і краще, і скоріше. Нарешті, при цих умовах інтереси правопорядку придбали б настільки вирішальне значення, що і кількісний склад наших судів не міг би залишатися в теперішньому незадовільному стані.
Судова реформа 1864 року створила у нас і вільних служителів права - стан присяжних повірених. Але і тут доводиться з сумом визнати, що, незважаючи на своє існування понад сорок років, стан присяжних повірених мало дав для розвитку нашої правосвідомості. У нас були і є відомі кримінальні і політичні захисники; правда, серед них зустрічалися гарячі проповідники гуманного ставлення до злочинця, але більшість - це лише борці за відомий політичний ідеал, якщо завгодно, за "нове право", а не "за право" в точному сенсі слова. Надто захоплені боротьбою за нове право, вони часто забували про інтереси права формального або права взагалі. Врешті-решт вони іноді надавали погану послугу і самому "новому праву", так як керувалися більше міркуваннями політики, ніж права. Але ще менше користі приніс наш стан присяжних повірених для розвитку громадянського правопорядку. Тут боротьба за право надто легко витісняється іншими прагненнями, і наші видатні адвокати часто-густо перетворюються в простих підприємців. Це безсумнівний доказ того, що атмосфера нашого суду і наше суспільна правосвідомість не тільки не надають підтримки в боротьбі за право, але часто навіть впливають в протилежному напрямку.
Суд не може займати того високого становища, яке йому призначене, якщо в суспільстві немає цілком ясного усвідомлення його справжніх завдань. Доказів того, що у нашої інтелігенції немає такої свідомості - незчисленні. З усієї маси їх візьмемо хоча б погляди, висловлені випадково в нашій Державній Думі її членами, як виразниками народної правосвідомості. Так, член другої Думи Алексинський, представник крайньої лівої сили, загрожує ворогам народу судом і стверджує, що "этот суд стрешнее всех судов". Через кілька засідань в тій же Думі представник крайньої правої Шульгін виправдовує військово-польові суди тим, що вони краще "народного самосуду", і запевняє, що наслідком скасування військово-польових судів "буде самосуд в найстрашнішому вигляді", від якого постраждають і невинні . Це вживання всує слова "суд" показує, однак, що уявлення наших депутатів про суд відображають ще світогляд тієї епохи, коли суди засуджували віддавати засуджених "на потік і розграбування".
Не можна звинувачувати одні лише політичні умови в тому, що у нас погані суди; винні в цьому і ми самі. При абсолютно аналогічних політичних умовах у інших народів суди все-таки відстоювали право. Приказка - "є суддя в Берліні" - відноситься до кінця XVIII і до першої половини XIX століття, коли Пруссія була ще абсолютно монархічною державою.
Вищенаведене про низький рівень правосвідомості нашої інтелігенції сказано "не в суд і не в осуд". Поразка російської революції і події останніх років - вже досить жорстокий вирок над нашою інтелігенцією. Тепер інтелігенція повинна піти в свій внутрішній світ, вникнути в нього для того, щоб освіжити і оздоровити його. В процесі цієї внутрішньої роботи повинно, нарешті, прокинутися правосвідомість російської інтелігенції. З вірою, що близький той час, коли правосвідомість нашої інтелігенції зробиться творцем і творцем нашої нового суспільного життя, з гарячим бажанням цього були написані і ці рядки. Шляхом низки гірких випробувань російська інтелігенція повинна прийти до визнання, поряд з абсолютними цінностями - особистого самовдосконалення і морального світопорядку, - також і цінностей відносних - самого звичайного, але міцного і непорушного правопорядку.

b!p
Про автора:
Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович (1868-1920)

Професор, теоретик і філософ права, соціолог, розвивав ідеї неокантіанства. Син відомого криміналіста, засновника Київського юридичного товариства і Рубежівської колонії для малолітніх злочинців, подвижник судової реформи 1864 року, Олександра Федоровича Кістяківського.

Народився в Києві, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, був виключений з університету за участь у нелегальній політичній діяльності. Потім проходив навчання в Харківському, Юрієвському (Дерптському), Берлінському та Стразбурзькому університетах під керівництвом Г.Зіммеля, В.Віндельбанда, Г. Кнаппа. В Стразбурзькому університеті Б.О.Кістяківський захистив на німецькій мові докторську дисертацію на тему «Суспільство та індивід». У 1899 році Кістяківський повернувся до Росії, де став активно співпрацювати у видавничих журналах «Питання філософії і психології», «Право» та інші. У 1901 році разом із П.Б.Струве був редактором журналу «Проблеми ідеалізму» (1902). З 1906 року, після складання магістерського іспиту, читав лекції з державного і адміністративного права на Комерційних курсах у Москві ( незабаром були перейменовані на Комерційний інститут), був затверджений на посаді приват-доцента Московського університету на кафедрі державного права. В Ярославському Демидовському Ліцеї Кістяківський читав лекції з філософії права та державного права. У 1917 році він захистив у Харківському університеті дисертацію ( «Соціальні науки та право. Нарис з методології соціальних наук та загальної теорії права»), після цього очолив кафедру державного права в Київському університеті та був обраний до Київської академії наук. Помер Б.О. Кістяківський у Ростові.

Кістяківський розробляв ідеї неокантіанства баденської школи. Він вивчав право як частину культурної творчості людей, досліджував право у сфері оцінок та цілей. Заслугою Кістяківського стало глибоке обґрунтування множинності методів вивчення права; його поняття права вмістили в себе всі досягнення юридичної науки того часу.

За думкою Кістяківського, влада держави з влади силової повинна стати владою закону – в цьому сенсі важливе значення отримує судова влада, особливо громадський суд. Ці ідеї Богдан Кістяківський висловлює у майже завершеній концепції правової держави.

Особливої уваги заслуговує участь Б.О.Кістяківського у збірнику «Віхи» (1909), де він, беззастережно відстоюючи рівність громадян в правах та пріоритет прав особистості, відмічає, що лише це створює основу міцного правопорядку. У статті «На захист права» Кістяківський пише: «Головний та найбільш суттєвий зміст права складає свобода».