Брехня - доля рабів, вільні люди повинні говорити правду.
Мішель де Монтень
Більшість з нас уникає права. Не плекаючи особливих надій, ми звертаємося до нього лише у крайніх випадках. Малий та середній бізнес також скоріше не будуть укладати договорів, покладаючись більше на добросовісність контрагента. Щодо законодавства, то це величезна купа якихось правил, про які відомо, що вони недоцільні, шкідливі, а також часто не виконуються та порушуються. Загалом, приблизно так сьогодні можна охарактеризувати наше суспільне відношення до правової системи. Проте, так було не завжди.
Наше негативне відношення до права не є органічною складовою нашої культури. Це 100% набута якість. Правовий нігілізм є успіхом багатовікового пригнічення нашої культури з боку імперії. А також, на мій погляд, це головне, що сьогодні віддаляє нас від Заходу та наближає до Сходу. Скільки б ми не говорили про тяжіння до європейських цінностей, свободи та справедливості, допоки ми не подивимось на право з точки зору європейця - ми будемо більше схожі на тих, кого вважаємо своїм ворогом.
Сьогодні ж причиною негативного відношення до права є не зневір'я нашого народу у ефективність правової системи, а навпаки. Наше нерозуміння суті й ролі права, є тим, що робить цю систему несправедливою. Ми не віримо і не поважаємо те право, яке не є правом насправді. «Право», яким ми його знали останні 300 років, не слугувало пошуку та утвердженню правди, воно було інструментом контролю та гноблення. Проте, зараз як ніколи від нас залежить, чи буде такий стан речей зберігатися у найближчому майбутньому і чи стане для нас право інструментом розвитку.
РІАЛ МЕДЖІК
Сутність справжнього права можна пояснити відповіддю на доволі дивне питання - чому людство стільки тисячоліть вірила у магію, якої не існує? Адже наука довела, що магія і чаклунство - вигадка. Тобто ніхто і ніколи не кастував фаєрболів та не викликав кам'яних големів. Але в той же час ми бачимо, що чаклуни протягом тисячоліть і навіть ще в минулому столітті займали конкретні посади, об'єднувалися у гільдії та були дуже впливовими у суспільстві. Яким чином їм це вдавалося? Невже це були найбільш успішні аферисти та хитруни в історії людства?
Проте, більш вірогідним є наступне пояснення. Люди добровільно приймали цю вигадку, оскільки вона впорядковувала та пояснювала навколишній світ. До виникнення науки у людства не було такої кількості даних і технологій. Натомість було дуже багато незрозумілих та страшних речей. Як ще пояснити те, що якогось чувака вдарило блискавкою? Тут і сьогодні це важко пояснити, окрім як тим, що в нього мабуть були свої рахунки із Зевсом або Тором. Люди міфологізували світ, але тим самим почали спілкуватися на єдиній зрозумілій для всіх мові. Інакше кажучи, за допомогою магії люди змогли домовитись між собою для подальшої співпраці. Яка, безумовно, не була б можливою, якщо кожен жив би у своєму власному світі і вірив у свого персонального бога. Хвала Кетцалькоатлю, цього не сталося і результатами такої взаємодії стали релігія, держава, культура, біткоін і, звичайно, право.
Насправді, між магією і правом, по суті, набагато більше спільного ніж здається на перший погляд. Як зазначив відомий французький соціолог та історик Луї Жерне (1882-1962), ще до появи права магія була тією рушійною силою, що регулювала всі суспільні відносини. Але поступово люди почали «розчакловувати світ», стаючи все більш самостійними та свідомими. Це відбувалося дуже повільно, а тому важко сказати, де саме та яким чином магія переходила в право. Наприклад, в Стародавньому Римі суто юридична дія із звільнення раба, який колись був громадянином, відбувалася із застосуванням чарівної палички та закляття. Без цих обрядів раб не міг вважатися вільним, навіть якщо його викупили та відпустили на волю. Навіть сьогодні в канадських судах, перед засіданням спеціальні люди вигукують дивну пісню, значення якої більшість канадійців вже не пам'ятає.
ПРАВО
Таким чином, право поступово переймало функцію регулювання суспільних відносин, а відповідно в цій частині й прихильність людства. Суспільний порядок у такий спосіб більш ефективно впорядковувався самим суспільством. Право ж ставало втіленням домовленостей між людьми про те, як їм жити. Інакше кажучи, це найбільш вдалий спосіб побудувати суспільство, в якому люди погоджуються не порушувати права інших, в обмін на те, що їх права також будуть гарантовано захищені. Це так і працює.
Вищенаведена домовленість була досліджена видатними теоретиками суспільного договору, серед яких - Томас Гобс, Гуго Гроцій, Іммануїл Кант, Джон Локк і Жан-Жак Руссо. Якщо коротко, ця теорія каже про необхідність добровільного обмеження своїх свобод та делегування повноважень народом на користь держави задля захисту прав та інтересів кожного. Без цього, кожна людина формально мала б "право на все", а відтак людство постійно знаходилось у стані "війни всіх проти всіх", життя в якому було б не дуже тривалим, самотнім та жорстоким. Щось подібне відбувалося у дев'яності на пострадянському просторі.
Європейські Конституції, які почали виникати всього 200 років назад, стали втіленням цієї теорії. Тобто всім стало зрозуміло, що сувереном держави є народ, а не монарх, який навряд чи має Бога у переліку номерів швидкого виклику. А тому король чи будь-який інший правитель європейської держави був змушений укласти договір із народом - Конституцію. В якій, і це головне, визнавав верховенство закону. Тобто відтепер навіть він вже не міг його порушувати. Все менше магічного, міфічного та божественного ставало у джерел влади, - право, як суспільне уявлення порядку та справедливості, набуло центрального значення в державному управлінні нових європейських країн. Так виникли конституційні монархії, які згодом перетворилися на національні держави із демократіями. Конституції, в яких правитель величаво зберігав за собою всю повноту влади, на кшталт російської (1906), були не дуже вдалою спробою імітувати світові ліберальні тенденції за формою, а не за змістом.
Саме цим й сьогодні займається Росія і, на превеликий жаль, щось подібне робимо і ми. Але якщо для них такий стан речей є органічним, оскільки росіяни ніколи не знали права, для нас він є набутим. Озирнувшись, можемо побачити, що маємо власний досвід переживання та боротьби за право, який наполегливо наближає нас до західного світу.
НАШЕ ПРАВО
Ідея того, що народ є сувереном держави та справжнім власником землі закладена глибоко у підвалинах нашої традиції. Вже за часів Київської Русі це переконання було відображено в Руській правді, першому писаному закону наших земель. Як пише історик права проф. Ростислав Лащенко (1878-1929), у ті часи Руська правда користувалася неймовірною повагою серед українського та сусідніх нам народів, а її положення мали силу морально зобов'язуючих норм:
«В них просвічувала сіда старовина, в них були заховані старовинні правничі принципи, які жили ще в світогляді народних мас»

— проф. Лащенко, "Лекції по історії українського права"
Грунтуючись на язичних традиціях, головним завданням Руської правди було підтримка існуючого балансу. Уявлення про цю природну рівновагу формувалося суспільною домовленістю, вигадкою, яка могла змінюватись лише самим суспільством. Тому в українській правосвідомості центральне місце займала ідея народоправства. Ця ідея була втілена у верховному органі Київської Русі - народному віче, сила рішень якого була вищою за волю князя. В його функції, серед іншого, входила не тільки законодавча діяльність, але й судова, особливо у справах захисту громадянських прав. За допомогою віче реалізовувалось "право як правда". Скликати віче міг будь-який громадянин, зацікавлений у пошуку правди по важливому питанню. Фактично, віче було ефективним інструментом прямої участі народу в політиці. Загалом, як пише проф. Лащенко, віче, як вираз народної волі, було явищем повсюдним та споконвіку застосовним на всіх українських землях.
Вічевий устрій не обмежував особисту свободу та індивідуальність, а навпаки - спонукав до розвитку творчих сил населення. Лащенко акцентує увагу на тому, що кожний член вічевого суспільства був не лише повноправним субє'ктом прав, але і носієм високої ідеї народної суверенності. Ідея ж народоправоства, як пише канд. політичних наук Ольга Івасечко, була центральною у всіх сферах функціонування тогочасної української державності, у якій проф. Лащенко виділяє наступні шість принципів:
1
Ідея народоправства
Коли верховним органом влади землі-держави було народне віче. Одночасно управління державою здійснював князь, як невід'ємний елемент політичної системи.
2
Ідея децентралізації влади
Автономія громад, місцеве самоуправління.
3
Принцип виборності
Коли управління здійнювалось як власними (місцевими) виборними органами, так і представниками з центру на місцях (посадниками), що не порушували загальнодемократичної концепції цілісності держави.
4
Договірний характер відносин
Наприклад, договірні відносини укладались між вічем і князем, між князем і землями тощо.
5
Ідея народного суверенітету
Не народ для держави, а держава існує для народу, який бере безпосередню участь у державному житті.
6
Відсутність соціальної стратифікації
Повна відсутність станів і каст та політична рівноправність усіх членів суспільства, які беруть учасать у вічі як представницькому органі, що виражає верховну волю народу.
Українська традиція віче і в подальшому проявляла себе в нашій історії. Наприклад, в правовій організації Запорізької Січі, яка обмежувала владу гетьмана - він не міг розпоряджатися землями та державним скарбом. Визнавалось також право петицій в питаннях порушень козацьких прав та свобод полковниками і генеральними радниками. Пізніше, вже на початку ХХ століття, Конституція УНР (1918), як зазначив український правник Всеволод Речицький, також стала доказом серйозних правових можливостей українського лібералізму.
Ходи право, дивись браво!
В цілому, якщо подивитись - всі випадки успішної самоорганізації нашого суспільств свідчать про наявність у нашій традиції ідеї індивідуальної свободи та права, як загальної цінності. Право для українців завжди було ефективним і популярним інструментом пошуку й утвердження правди. А поняття «правда» було тісно пов'язаним з самим правом, тобто уявленням про належне, правильне та справедливе. У цих слів також спільний корінь prav-, що означає прямий, правильний. Звідси і розуміння права як правильному та прямому шляху до правди. Ця пов'язаність у правосвідомості українців, зокрема, була досліджена видатним правником та автором Конституції ЗУНР, академіком Станіславом Дністрянським (1870-1935), який наголошував: "наше право правдою зветься, і вона є правдою цілого народу". Право, як вираз народної правди, він вважав провідним шляхом для побудови нової української держави.
Ще однією характерною відмінністю правосвідомості українця є зв'язок між поняттями народ та земля. За характерним визначенням видатного історика Миколи Костомарова (1817-1885), традиція віче була «вираженням волі землі».

Це означає, що носієм ідеї суверенітету був сам народ, який прямо асоціювався із землею. В цілому, як зазначає французький соціолог Клод Леві-Стросс (1908-2009) земля у більшості традиційних систем є священною. Вона завжди нерозривно пов'язується з людиною та суспільством, які на ній споконвіку проживають.
НЕПРАВО
Але зовсім інакше дивляться не землю в російській культурі. Там вона завжди була власністю одноосібного правителя. На хшталт того, як у мусульман вона була власністю імама, «тіні Бога» на землі. Ситуація ця зберігається і зараз, оскільки сучасна правова система РФ не здатна гарантувати права власності. Зберігалась вона підчас комунізму, коли формально земля була народною, а по факту - партії. І залишалась вона такою до останніх днів монархії, коли підчас проведення останнього перепису населення 1897 року Микола ІІ, який вважав імперію своїм маєтком, у графі «рід занять» вказав себе як «землевласник».
Але й в розумінні суверенітету в Росії виявляємо дзеркальну ситуацію. Як пише проф. Лащенко, сталих правових традицій, які червоною стрічкою тягнулися крізь всю історію Київської Русі, в Московській державі ще до татар не було і бути не могло, оскільки сама народність московська почала формуватись в період виникнення Московської держави (не раніше XII століття). В Москві, на відміну від таких міст як Київ, Великий Новгород та Псков, ніколи не було суспільної правосвідомості та практики віче. Це природно, оскільки там де немає попиту на правду, відсутні як і сама правда, так і інструменти її досягнення.
Натомість, російське суспільство добровільно приймає не власну вигадку (правду), що допомагає домовитись, а вигадку, що є, по суті, брехнею. Хоча обидва ці явища черпають свою силу з довіри суспільства, брехня не є наслідоком домовленостей всіх про збереження спільних цінностей, а є наслідком своєкорисливості правителя та нажаханості решти населення.

Брехня це, мабуть, найбільш доступний та ефективний інструмент досягнення приватного інтересу. Він широко застосовується не тільки людьському світі, але й в природі: комахи вдають себе мертвими або мімікрують для того щоб вижити, а хитрий шимпанзе вигукує фейкову тривогу для того, щоб відволікти своїх родичів від смачного банана. Людина, що вигадала культуру, обійшла у витонченності брехні весь природній світ (тут варто віддати нам належне)
Ця видатна людська якість, беручи до уваги стрімкий розвиток інформаційних технологій, ще має проявити себе в нашу епоху. Проявити себе у такий спосіб, що брехня фашистської Германії та Радянського союзу може здатися нам лише фальстартом або "перевіркою боєм". Але і в цьому випадку необхідно очікувати, що кривда буде ховатися за образами правди, добра, свободи та справедливості. Таким же чином, як комунізм та фашизм колись імітували прихильність до цінностей, які тепер обґрунтовано та остаточно пов'язують виключно з демократією.
Брехня змушена переховуватись під позитивною вигадкою, для того щоб мати успіх. Партія більшовиків обіцяла "світле майбутнє", Гітлер - "історичної справедливості". Але якщо ідеології ХХ століття грунтувалися на брехні, яка може бути викрита, то кривда XXI століття майже невловима. Це не фашизм, не комунізм, але форми, які намагаються імітувати демократію. Можна, навіть, говорити про те, що тиранія в ході еволюції мімікрувала під демократію. І у випадку, якщо у людини немає якісної освіти або внутрішнього прагнення до правди, її уявлення про етику будуть більше схожі на динамічні змінні. Людина, яка не має власних внутрішніх припущень про те, чим для нього є правда, здатен за дуже короткий термін змінювати "своє" ставлення до принципово важливих речей. Наприклад, вчора він міг бути лібералом, а завтра цілком може стати завзятим расистом. І тоді знову історія ХХ століття може повторитися і, як пише проф. Єльського університету Тімоті Снайдер, суспільства можуть зазнати руйнації, етика краху, а звичайні люди - опинитися над розстріляними ямами із зброєю в руках.
В той же час, будь-яка брехня, що викривляє реальність, має на меті знищення індивідуальності. Як тої, що бреше, так і тих, проти кого така брехня застосовується. Московія вже за часів Київської Русі, так і після руйнівної татарської навали (1237-1241), не тільки не поширює права людини, вона індивідуальність, - як зазначає Лащенко, - повністю проковтує, затирає, перетворюючи все населення у підручний орган. Разом із цим розтоптуванням особистості починає ясно простежуватись принцип безумовної та одноосібної влади над змістом "правда", - спочатку князя Московського, а потім царя.
З тих пір під "правдою" в російській державі приховується інтерес правителя, а під правом - інструмент утвердження цього інтересу. Таким "правом" стали привілеї. Але їх джерелом не стали народний звичай чи традиція, як у випадку з Руською правдою. Привілеї взагалі ніяким чином не стосувалися народу чи підтримки якогось суспільного балансу. Вони дарувалися згори, безпосередньо правителем, і виключно ним могли в будь-який час відібрані. На відміну від права західного і українського, привілеї не були пов'язані з обмеженням його повноважень, а навпаки - були наслідком його абсолютної влади над сущим та належним у суспільстві.

Таким чином, російський правитель уподібнювався до хитрого шимпанзе, який ошукуючи все суспільство, обіцяє йому "золотий банан" замість реального. Не важко собі уявити, що відбувається із системою цінностей суспільства, якщо превалюючі уявлення про те, що таке правда засновані на брехні. Показовий член такого суспільства має прийняти цю вигадку не на підставі суспільного договору, а просто беззастережно та безстроково підкорившись. Це, загалом, цілком відповідало центральній ідеї конфуціанства, яка була запозичена Москвою з ординської системи управління:
«Доброчесність благородних мужів - вітер, чеснота малих людей - трава. Куди дме вітер, туди і схиляється трава»

— Лунь юй. XII, 9
Арістотель, якого чомусь часто долучають до захисників рабського устрою, приблизно так це і описує. В "Політиці" він приходить до висновку про те, що рабство і свобода людини беруть свій початок з внутрішньої природи людини, а не з яких-небудь біологічних відмінностей. А тому навіть у ліберальних суспільствах існують люди із рабським світоглядом, а в тоталітарних із свободним. Видатний філософ-свободоборець із київським корінням Микола Бердяєв (1874-1948) продовжив цю думку: рабство людини полягає не тільки в тому, що зовнішня сила поневолює його, але ще глибше, в тому, що вона сама погоджується бути рабом, по-рабськи приймає нав'язану вигадку. Така людина живе в полоні ілюзії, яка є настільки сильною, що видається їй нормальною свідомістю.
Таким чином, можна прийти до висновку, що правитель-брехун не зміг би стати повноправним богом на землі, якби не саме суспільство, яке ігнорує різницю між правдою і тим, що хоче почути. Член такого суспільства перестає бути чесним з навколишнім світом, але головне - перестає бути чесним із самим собою. Позбавлення своєї автентичності він компенсує тим, що стає частиною чогось "незбагненного" та "великого". Таке зречення від реальності, як пише Снайдер, може здаватися природним і навіть приємним, але результатом може стати лише зникнення людини як особистості, а відтак і крах будь-якої політичної системи, що ґрунтується на індивідуалізмі.

Такий вид самообману також відомий у природі - тварина роздувається, створюючи ілюзію великого розміру, при цьому підвищуючи рівень власної самооцінки. Ось і сьогодні ми можемо спостерігати за тим, як Росія знову "піднялася з колін" та несе "священну місію", суть якої є незбагненною для народу, так і для самого режиму.
Наслідки раптової руйнації "брехливої ідеології" ми можемо побачити на прикладі розвалу Радянського союзу. Разом із крахом комунізму росіянин вперше за довгий час отримав свободу. Але одночасно з отриманням суб'єктності по відношенню до реальності, він втратив зовнішнє джерело свого змісту. У девяності росіянин виявився сам на сам із собою. Пережиті ним почуття, пов'язані із виявленням внутрішньої порожнечі, можна порівняти із усвідомленням ампутованої кінцівки. Це не спонукало суспільство до дії і вироблення власного змісту. Навпаки, перетворившись в глибоку душевну травму, привело його в ступор, який зазвичай супроводжується зниженням чутливості. Почалася страшна "війна всіх проти всіх". Знаменита фраза "В чем сила, брат?" з фільму "Брат 2" багато в чому відображала переживання молодого росіянина того часу. Розгублений головний герой фільму намагався розібратися у новій системі цінностей, яка потребувала особистого осмислення. "Я вот думаю, что сила в правде." - допускає Данило.
Однак, сьогодні весь світ може бачити як офіційна інформаційна політика Кремля знову протиставляє себе правді. А беззастережне та добровільне прийняття російським суспільством цієї кривди, демонструє рівень абсолютної влади нового режиму над змістом "правди" в їх свідомості. Новітня російська драматургія зайняла вільне місце в "серці суспільства", а воно, в свою чергу, вкотре урочисто прийняло брехню. З цього приводу популярний російський письменник Віктор Пелевін дотепно зауважив: "Змова проти Росії безумовно існує, але в ній бере участь все її доросле населення". Але найгірше те, що зовні російський режим наче одягнений у європейський костюм - має три гілки влади, виборчу систему та конституцію. Проте, всередині ми виявляємо ще більш спотворену систему, ніж за часів монархії та комунізму.
В чому різниця між українською та російською правосвідомістю?
Якщо поглянути на Україну, то з часів розвалу Радянського союзу ми вже тричі демонстрували наявність гострого правового почуття - під час першого (2 жовтня 1990 року), другого (22 листопада 2004 року) та третього майдану (21 листопада 2013 року). Всі перелічені рази наше суспільство, об'єднане єдиним уявленням про своє право на участь в реальності, змогло мобілізувати свою енергію та добитися свого. Окрім як проявом народного характеру чи генетичною пам'яттю про право на "віче" це пояснити важко. Українці, спираючись на тисячолітню традицію, в XXI столітті активізували своє правове почуття, яке було описано видатним німецьким правником Рудольфом Ієрингом (1818-1892). Він вважав, що відчуття болі від порушеного права є першочерговим, психологічним джерелом права, а розум, який у подальшому його усвідомлює, - вторинним. Якщо пригадати, правове почуття, яке пробуджувалося під час цих революцій, дійсно було імпульсивним. Аналогічно до реакції на біль, воно миттєво винирювало із підсвідомого, і лише потім аналізувалося, підводячись до стабільної версії "правди".
В цьому правовому почутті, на моє глибоке переконання, полягає головна відмінність між українським та російським суспільством. Ми ніколи добровільно не відволікалися від реальності. Як казав український філософ Григорій Сковорода: «Неправда гнобить і протидіє, але тим сильніше бажання боротися із нею!». Страх, який підкорює розуми російського суспільства, може бути лише каталізатором розвитку нашого правового почуття, яке в результаті своєї дії формує нашу ідентичність. Ми будемо лише дужче боротися за свої права і правду, оскільки нам буде все зрозуміліше за, що ми власне боремось. Така ситуація є характерною для громадянського суспільства, яке відповідно до Т. Снайдера, передбачає, що політика не зводиться до взаємовідносин між індивідом і режимом, а також обов'язково включає взаємовідносини між самими людьми, які наповнюють сенсом ідеї особистісної гідності. Коли у 2014 році рівень занурення російського режиму в українську політику став очевидним, а після цього почався гротескний парад фашистських геїв, бандерівців і "зеленых человечков" - кожному громадянину України довелося в терміновому порядку самоідентифікуватися: українець він чи росіянин? Адже перебувати в сірій зоні вже не було можливим - вона зникла. Коли брехня стала засліплювати своїм контрастом і нестерпно резонувати із дійсністю, ситуація для кожного була доведена до категоричної крайності - прийняти цю брехню або назвати речі своїми іменами?
Співчуваючий Україні проф. Стенфордського університету Френсіс Фукуяма в одному із своїх інтерв'ю зауважив, що Україна є передовим фронтом війни за глобальну демократію, якій загрожує режим Росії. Лінія цього фронту пролягає в головах всіх українців. Кожний раз викриваючи брехню і стверджуючи правду ми робимо внесок у розвиток загальної ідеї права та правди. Але якщо ми поводимося по-конформістські, пристосовуючись і пасивно приймаючи брехню - ми стаємо пособниками тиранії. Якщо ми не станемо уважними до того, чим той чи інший політик нас підкуповує, незабаром ризикуємо опинитись рабами в авторитарному задзеркаллі.
Тому як показує повоєнна історія західних держав, для встановлення дійсно справедливої і ефективної демократії недостатньо торкатися питання повалення і встановлення влади. Чого вже тут говорити, - це підтверджується і нашим досвідом. Для того, щоб вийти з цього порочного кола ми повинні вдатися до принципів верховенства права, які, крім обмеженості влади, передбачає і правову передбачуваність - яка потрібна для того, щоб суспільству кожного разу не доводилося заново формулювати правила взаємин з новою владою. Цей західний правовийпринцип, серед іншого, закріплений у частині першій статті 8 Конституції України, але, на жаль, не наділений реальною силою.
Сьогодні ж необхідно зрозуміти, що українське суспільство не може просто взяти і запозичити європейські правові надбання, які вже розвинуті в деталях та втілені в західних демократіях. Будь-який досвід, який має практичне значення для майбутнього, мусить бути не просто перейнятим, він повинен бути усвідомленим, синтезованим із нашими традиціями і наново пережитим. Як писав Б. Кістяківський, ідея права виникає під час творчої роботи свідомості окремої особистості, так і свідомості цілого суспільства. Ця робота, серед іншого, полягає в асиміляції та рецепції ідейних елементів права з національними звичаями та традиціями, що робить право таким, що є прийнятним саме для народності, яка його "переживає".
Так, наприклад, з огляду на досвід "віче" та останніх революцій, які довели політичну спроможність нашого суспільства, - чому ми до сих пір не маємо спеціальних законів, які б регулювали наше право на вільні зібрання та референдум? Беручи до уваги той факт, що земля історично і за Конституцією є об'єктом права власності Українського народу, - як пояснити обмеження цього права у вигляді "земельного мораторію", який вже існує понад 17 років? Якщо ми прагнемо впливати на нашу реальність, ми повинні повірити у право як в єдиний ефективний спосіб досягнення правди. Незважаючи на те наскільки корумпована існуюча правова система - негативне відношення до неї не може бути виправданим. Адже, як зазначав з цього приводу Ієринг, ситуація, в якій людина нічого не робить для того, щоб захистити свої права, передусім характеризує саму людину, а не право в цілому.
Ми маємо усвідомити, що право не є "поемою божественного розуму", яке подібно привілеям спускаються зверху у беззаперечній формі, воно є продуктом нашої з вами комунікації, що відбувається тут і зараз. Більш справедливого та гнучкого способу впорядкувати та контролювати реальність людство поки що не винайшло. А тому правове почуття, яке охопило суспільний настрій під час українських революцій, має перетворитися із імпульсивного пориву на дисциплінуюче переконання, яке стане стрижнем нашої нової політичної системи, заснованої на загальному прийнятті верховенстві права. Сьогодні ж ми мусимо критично ставитись до передвиборчих лозунгів, на кшталт "повагу кожному", "чесних більше", "зниження цін на газ вдвічі чи вчетверо вже завтра", і зосередитись на менш популярних речах, які при цьому є правдою, а не тактикою хитрого шимпанзе.
EOT
Пасенюк Кирил
Адвокат, партнер Фірмы
bravo!pravo founder