Світлана Алексієвич: «Після комунізму ми вважали, що все буде добре. Але люди не розуміють свободи»

Коли розмовляєш зі Світланою Алексієвич, відразу ж розумієш, що їй набагато комфортніше слухати, ніж говорити. Це й не дивно: білоруська письменниця провела довгі десятиліття, слухаючи. Алексієвич, якій зараз 69 років, записала тисячі годин розмов на диктофон з жителями колишнього Радянського Союзу, збираючи і зіставляючи історії життя звичайних людей. Вона вплела ці розповіді в елегантні книги, що володіють такою силою, зокрема, силою прозріння, що в 2015 році стала лауреатом Нобелівської премії з літератури.

У сьогоднішній Росії творчість Алексієвич – як тест Роршаха на політичні погляди: серед гнобленої ліберальної опозиції вона вважається совістю нації, унікально проникливим коментатором, що пояснює розчарування і труднощі пострадянського життя. Більш широка громадськість вважає її перебежчицею, яка в своїх книгах завдає шкоди репутації Росії та росіян.

Коли ми зустрілися з нею в її рідному місті Мінську в затишному підвальчику-кафе, вхід до якого примостився в барельєфах будинків кінця радянської епохи, Алексієвич тільки-но повернулася з туру по Південній Кореї і збиралася вирушити до Москви. «Дуже втомлює, коли ти опиняєшся в центрі уваги; я хочу усамітнитися і знову почати повноцінно писати», – каже вона, помітно стомившись від подорожі та посиленої уваги. Алексієвич знехотя погодилася розповісти про книгу, яку написала понад три десятки років тому, «У війни – не жіноче обличчя», перевиданий у новому англійському перекладі в липні цього року. Книга була написана на початку 1980-х років, протягом тривалого часу письменниця не могла знайти для неї видавця, але під час переоцінки цінностей пізньорадянського періоду, «перебудови», вона стала співзвучна духу часу, рефлексії та критичного переосмислення минулого і була надрукована тиражем у 2 мільйона примірників, принісши Алексієвич широку популярність. Надалі безжалісний світ, який пролила Алексієвич на радянський військовий досвід, перестав вітатися в Росії. З самого вручення письменниці Нобелівської премії, її творчість отримала нову міжнародну аудиторію, давши Алексієвич ще одну порцію слави через 30 років після першого її проблиску.

Спочатку на написання цієї книги Алексієвич наштовхнула стаття, яку вона читала в місцевій мінській газеті в 1970-і роки, про те як на місцевому заводі святкували вихід на пенсію бухгалтера та снайпера-ветерана, яка вбила 75 німців під час Великої Вітчизняної війни. Після того першого інтерв’ю вона приступила до пошуків інших жінок-ветеранів по всьому Радянському Союзу. Мільйон радянських жінок служили на фронті, але не потрапили в офіційну військову історію. «До цієї книги єдиними героїнями в нашій військовій літературі були медсестри, які врятували життя якогось героїчного лейтенанта, – каже вона. – Але ці жінки занурилися в бруд війни настільки ж глибоко, як і чоловіки».

Алексієвич зізнається, що було непросто розговорити цих жінок, щоб вони перестали на один лад повторювати завчені банальності про війну. Багато соромилися реальності своїх військових спогадів. «Вони говорили: «Гаразд, ми вам розповімо, але ви повинні написати це потім по-іншому, в більш героїчному ключі»». Після одного відвертого інтерв’ю з жінкою, яка працювала військовим фельдшером в танковому батальйоні, розповідає Алексієвич, вона, як і обіцяла, відправила тій розшифровку розмови поштою, і отримала у відповідь посилку, повну вирізок з газет про військові подвиги, а більша частина інтерв’ю була просто закреслена ручкою.

«Потім я ще не раз стикалася з тим, як ці дві правди уживаються в одній і тій самій людині, – розповідає Алексієвич. – Чиясь особиста правда, загнана кудись в підземелля, і правда загальноприйнята, наповнена духом часу».

Книга Алексієвич зачіпає теми, які вважалися за радянських часів табу і знову вирізані сьогодні з історії путінської Росії: пакт Молотова-Ріббентропа, в якому Сталін та Гітлер ділили між собою Європу, катування дезертирів, психологічні наслідки війни, що розтягнулися на довгі-довгі роки. Її сюжети нагадують кошмари, від яких люди прокидаються в холодному поту, вони змушують здригатися, згадуючи, як їм не вистачало терпіння, як вони не могли бачити лісу, не думаючи про кинуті в неглибоких могилах тіла.

У сучасній Росії Путін перетворив перемогу у Великій Вітчизняній війні в національну основу чи не релігійної важливості, тому будь-які питання до чорно-білої версії історії славної перемоги прирівнюються до єресі. Тим важливішими сьогодні стають свідчення жінок в книгах Алексієвич, більшість з яких вже померли. У книзі вистачає героїзму; подвиги, хоробрість і важкий тягар на плечах цих жінок, відчуваються на кожній сторінці. Але і кошмарів війни вона не стирає з цієї історії. В результаті книга стає набагато значнішим свідченням неймовірної ціни, яку радянському народові довелося заплатити, щоб здобути перемогу над нацистською Німеччиною, ніж вид міжконтинентальних ракет, що демонструються на Червоній площі в День Перемоги 9 травня, або нескінченні блокбастери про війну, що транслюються на російському телебаченні.

Після книги «У війни не жіноче обличчя» Алексієвич писала книги, де говорилося про ядерну катастрофу в Чорнобилі і радянське вторгнення в Афганістан, про дві трагедії, які стали передсмертними муками Радянського Союзу, вони обидві одночасно послужили і причинами, і симптомами краху цієї імперії.

Зовсім недавно Алексієвич опублікувала величезну книгу «Час секонд хенд», реквієм за радянським часом. В ньому представлена ​​хроніка шокуючої екзистенціальної порожнечі, що стала характерною рисою 1990-х років після розпаду Радянського Союзу, вона допомагає зрозуміти привабливість путінських обіцянок відновити колишню гордість пораненої постімперської нації.

«Ніхто не думав, що Радянський Союз розвалиться, для всіх це було шоком», – каже Алексієвич. Всім довелося адаптуватися до нової болючої реальності, а правила, коди поведінки і повсякденна мова радянського досвіду зникли чи не за одну ніч. Всі разом книги Алексієвич залишаються, ймовірно, єдиним найбільш значним документом епохи закінчення Радянського Союзу і наслідків його краху. Алексієвич стала жорстким критиком Олександра Лукашенка, авторитарного президента отримавшої незалежність Білорусі. Письменниця залишила країну «в знак протесту», провівши 11 років у вигнанні в різних європейських країнах і повернулася на батьківщину лише кілька років тому. «Коли стоїш на барикадах, все, що ти бачиш, перетворюється в мету, ти перестаєш бачити людину, і письменник повинен це розуміти. З точки зору мистецтва м’ясник і жертва рівні між собою, тому що вони люди. Потрібно бачити саме людей», – сказала вона.

Лукашенко вже давав зрозуміти, що не є прихильником творчості Алексієвич, і хоча Нобелівська премія забезпечила їй певну безпеку, її книги не публікувалися в Білорусії. Вона фактично позбавлена ​​права на публічні виступи. Як письменниця з українською та білоруською спадщиною, але яка в основному пише про пострадянський простір в цілому, Алексієвич не впевнена у своєму ставленні до сучасної Росії. Вона не знає, зараховувати себе до росіян чи говорити про них в третій особі. Набагато чіткіше вона визначає своє ставлення до Путіна і до політичного клімату, котрий склався на даний момент. «Ми вважали, що залишимо комунізм в минулому, і все буде добре. Але виявляється, не можна забути про нього і просто стати вільним, тому що ці люди не розуміють, що таке свобода», – говорить вона.

Алексієвич не раз виступала з критикою проти анексії Криму Росією і її втручання на схід України, що призвело до розриву з багатьма її російськими друзями, говорить письменниця. Вона ніколи не знає, як складеться її розмова, коли вона приїжджає до Москви. Вона згадує, як нещодавно прийшла в гості до старої приятельки: «Я ледь увійшла і зняла пальто, як вона посадила мене і каже: «Світланко, давай відразу поставимо крапки над i, Крим – не наш». Це свого роду пароль! Я відповіла їй: «Слава Богу»».

Під час своєї поїздки до Москви вона виступає в Гоголь-центрі, авангардному театральному просторі, відомому завдяки своєму різкому у висловлюваннях режисеру та суперечливим постановкам. Лекція розвивається на найрізноманітніші теми, часом ледь пов’язані між собою, проте аудиторія приймає її, бурхливо аплодуючи, проявляючи таким чином свій лібералізм і презирство до путінського мілітаризму. Ці питання, підняті в її роботах, викликають найбільший резонанс.

Незабаром після цього вона дає інтерв’ю російському новинному агентству. На цей раз питання грубі і провокаційні, схвильована Алексієвич висловлює припущення, що тепер вона розуміє мотиви вбивства проросійського журналіста в Києві, їй явно ніяково, вона тримається невпевнено. Російськомовний інтернет вибухає бурхливими дискусіями у зв’язку із цим скандалом.

Письменниця зараз працює над двома проектами, які вона хоче закінчити: один про любов, тут вона подивиться на 100 відносин з точки зору того чоловіків та жінок, які беруть участь в них, а друга книга – про процес старіння. Це її роздуми напередодні 70-го дня народження.

«У молодості ми майже про це не думаємо, і раптом несподівано виникають ці питання», – каже вона. Трохи більше години після початку нашої розмови її і без того тихий голос стає майже нечутним, здається, що вона втомилася і стала неуважною. «У чому сенс життя, чому ж це все сталося?» – задається питанням вона.

Аби не допустити зловживання її доброзичливістю, я вимикаю свій диктофон, дякую письменниці за інтерв’ю, вважаючи, що вона негайно кинеться до виходу. «Дуже добре, – каже вона, і її обличчя негайно розквітає. – Може бути, пообідаємо?» Я з подивом залишаюся, і ми розмовляємо ще годину. Тепер питання в основному задає вона: що я думаю про Росію, про Дональда Трампа, про європейських крайніх правих і королеву. Як тільки Алексієвич стає слухачем, їй набагато легше задавати питання, ніж відповідати на них.

wiki

Світла́на Олекса́ндрівна Алексіє́вич (біл. Святла́на Алякса́ндраўна Алексіе́вічнар. 31 травня 1948Станіслав) — білоруська російськомовна письменниця та публіцистка українського походження. Лауреатка багатьох міжнародних літературних премій. Лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2015 рік. Німецьке видання «Німецька Хвиля» назвало її «блискучою майстеркою художньо-документальної прози».

Автор: Шон Уокер (Shaun Walker)
Джерело: https://www.theguardian.com/books/2017/jul/21/svetlana-alexievich-interview

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.